Постанова від 13 січня 2026 р. у справі №645/1707/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

Справа № 645/1707/25 Головуючий суддя І інстанції Масло С. П.

Провадження № 22-ц/818/882/26 Суддя доповідач Яцина В. Б.

Категорія: споживчого кредиту

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2026 року м. Харків.

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді Яцини В.Б.

суддів колегії: Пилипчук Н.П., Мальованого Ю.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Солвентіс» на заочне рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 04 вересня 2025 року у справі №645/1707/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Солвентіс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

В С Т А Н О В И В :

У березні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Пінг-Понг» (далі – ТОВ «ФК «Пінг-Понг»), яке в подальшому було перейменовано на Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Солвентіс» (далі – ТОВ «ФК «Солвентіс»), звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором №2027042 від 22.01.2020 у розмірі 19550 грн.

Позовна заява мотивована тим, що 22.01.2020 ОСОБА_1 уклав із Товариством з обмеженою відповідальністю «Мілоан» (далі – ТОВ «Мілоан») договір про споживчий кредит № 2027042 (далі – кредитний договір), на підставі якого йому були надані кредитні кошти в сумі 5000 грн., які він не повернув у строки, визначені умовами цього договору.

20.08.2020 згідно з умовами договору факторингу №02/08 ТОВ «Мілоан» (ЄДРПОУ 40484607) відступило право вимоги за кредитним договором на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» (ТОВ «Діджи Фінанс») (ЄДРПОУ 42649746), у зв`язку з чим ТОВ «Діджи Фінанс» набуло права вимоги до відповідача.

24.01.2022 між ТОВ «Діджи Фінанс» та ТОВ «ФК «Пінг-Понг» укладено договір факторингу №1/15, відповідно до умов якого та згідно з Додатком №1 до нього ТОВ «ФК «Пінг-Понг» набуло право грошової вимоги до відповідача за вказаним кредитним договором.

Згідно з Додатком №1 до Договору факторингу №1/15 ТОВ «ФК «Пінг-Понг» набуло права вимоги до відповідача у розмірі 19550 грн., з яких: заборгованість за тілом кредиту становить 5000 грн.; заборгованість за відсотками – 11250 грн.; заборгованість за комісією – 1000 грн.; заборгованість за пенею – 2300 грн.

Проте відповідач свої зобов`язання належним чином не виконав, внаслідок чого виникла заборгованість за кредитним договором, що стало підставою для звернення позивача до суду.

На підставі викладеного позивач просив суд стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 19550 грн., судовий збір у сумі 2422,40 грн. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6000 грн.

Заочним рішенням Близнюківського районного суду Харківської області від 04 вересня 2025 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Солвентіс» заборгованість за кредитним договором №2027042 від 22.01.2020 у розмірі 9550 грн. 00 коп.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Солвентіс» витрати зі сплати судового збору у розмірі 1183 грн. 34 коп.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Солвентіс» втрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2931 грн. 00 коп.

В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник ТОВ «ФК «Солвентіс» Лановий Є.М. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвели до ухвалення незаконного й необґрунтованого рішення, просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Апелянт зазначає, що судом першої інстанції правильно встановлено факт укладення між ТОВ «Мілоан» та відповідачем кредитного договору, на виконання якого відповідачу було надано кредитні кошти у сумі 5000 грн., які останній у визначені договором строки не повернув.

Також встановлено безперервний перехід права вимоги за вказаним кредитним договором: від ТОВ «Мілоан» до ТОВ «Діджи Фінанс» на підставі договору факторингу від 20.08.2020, а згодом – до ТОВ «ФК «Пінг-Понг» на підставі договору факторингу №1/15 від 24.01.2022. Апелянт зауважує, що згідно з Додатком №1 до цього договору, він набув право грошової вимоги до відповідача у розмірі 19550 грн.

Вказує, що розмір заборгованості підтверджується умовами кредитного договору та деталізованим розрахунком первісного кредитора і складається з: 5000 грн. – заборгованість за тілом кредиту, 11250 грн. – проценти за користування кредитом, 1000 грн. – комісія за надання кредиту, 2300 грн. – пеня.

Позивач просить звернути увагу на те, що відповідач у період дії кредитного договору на пільгових умовах кредит не повернув та продовжував користуватися кредитними коштами. У зв`язку з цим ТОВ «Мілоан», відповідно до умов п.2.2.3 кредитного договору, з якими відповідач погодився, здійснило нарахування процентів за користування кредитом у порядку ст.625 ЦК України за ставкою 3,00 % від фактичного залишку кредиту за кожен день користування кредитом, що передбачено п.1.6 кредитного договору, за 60 днів, а саме за період з 07.02.2020 по 06.04.2020. Таке нарахування, на думку позивача, відповідає вимогам ЦК України та умовам кредитного договору.

Вважає, що, відмовляючи у стягненні комісії, суд першої інстанції помилково не врахував, що на момент укладення кредитного договору чинне законодавство, зокрема Закон України «Про споживче кредитування», прямо передбачало можливість включення комісії до загальних витрат за кредитом, а умови договору містили чіткий і зрозумілий порядок її нарахування, з яким відповідач погодився.

Наголошує на тому, посилання суду першої інстанції на правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо неправомірності нарахування комісії є безпідставними, оскільки вони стосуються інших правовідносин, а саме – щомісячної комісії за обслуговування кредиту у банківських установах, тоді як у даній справі йдеться про одноразову комісію за надання кредиту небанківською фінансовою установою.

Крім того, зазначає, що суд першої інстанції, визнаючи розрахунок заборгованості недоведеним, не навів власного розрахунку та не спростував подані позивачем докази, чим порушив вимоги процесуального закону щодо обов`язку суду надати оцінку кожному доказу в сукупності.

Щодо судових витрат апелянт вказує, що ним сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3633,60 грн., розрахований відповідно до вимог Закону України «Про судовий збір».

Також апелянтом заявлено витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4000 грн., понесені у зв`язку з підготовкою та поданням апеляційної скарги, що підтверджується поданими доказами та відповідає вимогам ст.ст.133, 134, 137 ЦПК України.

З урахуванням результатів апеляційного розгляду зазначені судові витрати, на думку позивача, підлягають розподілу відповідно до ст.141 ЦПК України.

За таких обставин апелянт вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків щодо часткової безпідставності позовних вимог, у зв`язку з чим рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Відзив на апеляційну скаргу не надійшов.

За правилами ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, предметом позову є вимоги про стягнення боргу в сумі, меншій ніж тридцять розмірів прожиткового мінімуму. За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Колегія суддів, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а заочне рішення суду — без змін.

Рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог не оскаржується та судом апеляційної інстанції не переглядається.

Відповідно до ч.ч.1-5 ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам заочне рішення суду відповідає.

Відмовляючи частково у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем нараховано відповідачу відсотки за користування кредитними коштами поза межами строку дії кредитного договору, а тому в цій частині заявлена до стягнення сума відсотків є недоведеною. Крім того, судом відмовлено у задоволенні вимоги про стягнення з відповідача суми заборгованості за комісією у розмірі 1000 грн., оскільки надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК України є обов`язком позивача, а тому нарахування комісії за такі послуги заборонено законом та не відповідає відповідним правовим висновкам Верховного Суду. Інших підстав для нарахування комісії матеріали справи не містять.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду. Такий висновок суду є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам, та доводами скарги не спростований.

Судом відповідно до наявних у справі доказів встановлено, що 22.01.2020 ОСОБА_1 уклав із ТОВ «Мілоан» кредитний договір №2027042 в електронній формі.

Відповідно до умов кредитного договору, позикодавець зобов`язується передати позичальнику у власність грошові кошти на умовах, погоджених у договорі, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві кредит, сплатити комісію та проценти. Сума позики становить 5000 грн. Строк позики – 15 днів до 22.01.2020. Комісія за надання кредиту становить 1000,00 грн., яка нараховується одноразово за ставкою 20 % від суми кредиту. Проценти за користування кредитом – 2250,00 грн., які нараховуються за ставкою 3 % від фактичного залишку кредиту за кожен день строку користування кредитом. Стандартна (базова) процентна ставка за користування кредитом становить 3 % від фактичного залишку кредиту за кожен день користування кредитом.

З графіку платежів за Договором (Додаток №1) вбачається, що сума кредиту становить 5000,00 грн., проценти за користування кредитом (в межах строку дії договору) – 2250,00 грн., комісія – 1000,00 грн., яку суд першої інстанції відхилив, а загальна вартість кредиту – 8250,00 грн.

Суд першої інстанції при стягненні заборгованості врахував заявлені позивачем на підставі укладеного договору кредиту 2300 грн. пені.

Відповідно до п.4 кредитного договору, у разі прострочення позичальником виконання зобов`язань щодо повернення кредиту та/або сплати процентів та/або інших платежів, позичальник зобов`язаний сплатити на користь товариства пеню у розмірі 2 % від суми невиконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення, але не більше ніж 50 % від загальної суми кредиту.

20.08.2020 згідно з умовами договору факторингу №02/08 ТОВ «Мілоан» (ЄДРПОУ 40484607) відступило право вимоги за кредитним договором на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» (ТОВ «Діджи Фінанс») (ЄДРПОУ 42649746), у зв`язку з чим ТОВ «Діджи Фінанс» набуло права вимоги до відповідача.

24.01.2022 між ТОВ «Діджи Фінанс» та ТОВ «ФК «Пінг-Понг» укладено договір факторингу №1/15, відповідно до умов якого та згідно з Додатком №1 до нього ТОВ «ФК «Пінг-Понг» набуло право грошової вимоги до відповідача за вказаним кредитним договором.

Згідно з Додатком №1 до Договору факторингу №1/15 ТОВ «ФК «Пінг-Понг» набуло права вимоги до відповідача у розмірі 19550 грн., з яких: заборгованість за тілом кредиту становить 5000 грн.; заборгованість за відсотками – 11250 грн.; заборгованість за комісією – 1000 грн.; заборгованість за пенею – 2300 грн.

З матеріалів справи вбачається, що на підставі рішення №1778 єдиного учасника ТОВ «ФК «Пінг-Понг» від 01.07.2025 та відповідного наказу №70-к від 01.07.2025, з 01.07.2025 змінено найменування Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Пінг-Понг» на Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Солвентіс».

Так, відповідно до п.1.3 кредитного договору, кредит надається строком на 15 днів з 22.01.2020 (строк кредитування).

Пунктом 2.3 кредитного договору встановлений порядок пролонгації строку кредитування, який, зокрема, передбачає вчинення певних дій.

Відповідно до п.1.5.2 кредитного договору та Додатку №1 до кредитного договору (Графік платежів) сума відсотків за користування кредитом, нарахована за період строку кредитування та підлягає стягненню, становить 2250 грн.

Як вбачається з розрахунку заборгованості, відповідач не вживав жодних заходів щодо виконання зобов`язань за кредитним договором та не сплачував проценти за користування кредитом.

Водночас позивач не надав доказів продовження строку кредитування, у тому числі на умовах, визначених пунктом 2.3 кредитного договору.

За змістом ст.1048 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Такі висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц, а також у постанові Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі №300/438/18.

Крім того, визначення в договорі умов автоматичної пролонгації порушує приписи Закону України «Про споживче кредитування», відповідно до якого продовження строку користування кредитом здійснюється виключно шляхом укладення додаткового договору за домовленістю сторін (ст.12 зазначеного закону).

При зверненні до суду з позовом позивач просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість за відсотками за користування кредитом в розмірі 11250 грн., яка утворилась станом на 24 січня 2022 року.

При зверненні до суду з позовом позивач надав відомість про щоденні нарахування та погашення (а.с.15), яку він вважає деталізованим розрахунком заборгованості за кредитним договором, складеним ТОВ «Мілоан» станом на 20.08.2020. З цієї відомості вбачається, що відсотки за користування наданим кредитом продовжували нараховуватись поза межами строку кредитування.

Нарахування та стягнення процентів за користування позикою та кредитом поза визначеними строками суперечить вимогам ЦК України.

У своїй апеляційній скарзі позивач посилається на те, що судом першої інстанції не взято до уваги те, що умовами кредитного договору було погоджено, що проценти, нараховані після закінчення строку дії договору, є процентами за користування грошовими коштами в розумінні ч.2 ст.625 ЦК України. Однак, такі доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки за змістом позовної заяви позивач у даній справі позивних вимог про стягнення відсотків на підставі ст.625 ЦК України не заявляв.

Виходячи з положень п.4.2, 4.3 кредитного договору, обов`язок позичальника щодо сплати процентів в порядку ст.625 ЦК України настає після відповідної вимоги кредитодавця. Така вимога, зокрема, може бути відображена в Особистому кабінеті позичальника чи іншим чином доведена.

Частиною другою статті 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 05 червня 2020 року у справі №922/3578/18 зазначила, що системний аналіз частини другої статті 536, частини другої статті 625 та статті 627 Цивільного кодексу України дозволяє дійти висновку, що законодавцем не обмежено право сторін визначити у договорі розмір процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами. Однак, диспозитивний характер цих норм у цілому обмежується положенням частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, яка зазначає про стягнення трьох процентів річних, що має наслідком визначення таких процентів саме у річних, а не будь-яким іншим способом обчислення процентів за умовами договору.

Отже, законодавцем передбачено, що договором може бути встановлено інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення (зокрема, в розмірі певного проценту за кожний день прострочення).

Санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань (пункт 8.32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №902/417/18).

У даному випадку матеріали справи свідчать про те, що позивачем було заявлено до стягнення з відповідача відсотки за користування кредитними коштами поза межами строку дії кредитного договору. При цьому за змістом позовної заяви позовних вимог про стягнення грошових коштів за прострочення виконання зобов`язання відповідно до ст.625 ЦК України позивач не заявляв.

З огляду на викладене суд першої інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин зазначені правові висновки касаційного суду щодо обмеження нарахування відсотків за користування кредитом строком дії договору та стягнув ці відсотки в сумі за користування кредитом 2250 грн.

При цьому позивач у своїх розрахунках процентів не покликався на норму ч.2 ст.625 ЦК України.

Саме по собі посилання позивача на те, що договором було передбачено нарахування відсотків за користування кредитними коштами до дня фактичного повернення всієї суми кредиту, не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки після закінчення строку дії договору нарахування відсотків за порушення умов договору за своїм змістом передбачене нормою ст.625 ЦК України, але позовних вимог з цих підстав, як правильно вказав суд першої інстанції, у даній справі не було заявлено.

За неповернення кредитних коштів після закінчення строку, на який вони були надані, може настати відповідальність, передбачена ст.625 ЦК України, проте регулятивна норма ч.1 ст.1048 ЦК України та охоронна норма ч.2 ст.625 цього Кодексу не можуть застосовуватися одночасно, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною.

Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 лютого 2020 року у справі №912/1120/16.

Позивач помилково ототожнює відсотки за користування кредитними коштами та відсотки, які підлягають сплаті боржником за прострочення виконання зобов`язання, що суперечить вимогам чинного законодавства.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, у даному випадку позивачем заявлено вимоги про стягнення відсотків, нарахованих за процентною ставкою, визначеною умовами кредитного договору за користування кредитними коштами, які задоволенню не підлягають у зв`язку з вищевикладеним, а тому колегія суддів відхиляє наведені з цього приводу доводи скарги.

Щодо позовних вимог у частині стягнення заборгованості за комісією у розмірі 1000 грн. колегія суддів зазначає наступне.

10 червня 2017 року набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», у зв`язку із чим у Законі України «Про захист прав споживачів» текст ст.11 викладено в такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Положення ч.ч.1, 2, 5 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» з набуттям чинності Закону України «Про споживче кредитування» залишилися незмінними.

За п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом – витрати споживача, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та/або супутні послуги кредитодавця, кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб.

Згідно з ч.2 ст.8 Закону України «Про споживче кредитування», до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.

Закон України «Про споживче кредитування» передбачає право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.

На виконання вимог, у тому числі, п.4 ч.1 ст.1 та ч.2 ст.8 Закону України «Про споживче кредитування» Правління Національного банку України постановою від 08 червня 2017 року №49 затвердило Правила розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит (далі – Правила про споживчий кредит). Цією ж постановою визнано такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».

Пунктом 5 Правил про споживчий кредит передбачено, що банк надає споживачу детальний розпис складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом, за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил.

Банк має право обчислювати загальні витрати за споживчим кредитом, базуючись на припущенні, що платежі за послуги банку залишатимуться незмінними та застосовуватимуться протягом строку дії договору про споживчий кредит, якщо договір про споживчий кредит містить умови, що дозволяють зміну процентної ставки та/або інших платежів за послуги банку, включених до загальних витрат за споживчим кредитом, і така зміна не може бути визначена на момент обчислення загальної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки (пункт 8 Правил про споживчий кредит).

Згідно з додатком 1 до Правил про споживчий кредит, загальні витрати за споживчим кредитом, тобто витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги банку (у тому числі за ведення рахунків) та кредитного посередника (за наявності), які сплачуються споживачем і пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту.

Правила про споживчий кредит розроблені й затверджені на виконання вимог Закону України «Про споживче кредитування» та підтверджують правомірність дій банку щодо встановлення у договорі споживчого кредиту комісії за обслуговування кредитної заборгованості.

Закон України «Про споживче кредитування» розмежовує оплатність та безоплатність надання інформації про кредит залежно від періодичності звернення споживача із запитом щодо надання такої інформації.

Частиною 1 статті 11 Закону України «Про споживче кредитування» передбачено, що після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не більше одного разу на місяць, а також у разі зміни істотних умов договору про споживчий кредит, включаючи випадки, коли така зміна відбувається внаслідок настання умов, визначених таким договором, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє споживачу інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства та договором про споживчий кредит.

Згідно з ч.5 ст.12 Закону України «Про споживче кредитування», умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними.

З урахуванням викладеного, комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, яку споживач вимагає частіше одного разу на місяць. Умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до ч.ч.1, 2 ст.11,ч.5 ст.12 Закону України «Про споживче кредитування».

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №496/3134/19, постанові Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі №461/2857/20.

У постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі №202/5330/19 зазначено, що у кредитному договорі не зазначено переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця та/або кредитного посередника, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, які надаються позивачу та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування). При цьому до таких послуг не може бути віднесено щомісячне надання інформації про стан кредиту, яку споживач має право отримувати безоплатно згідно з частиною 1 та частиною 2 статті 11 Закону України «Про споживче кредитування». Банк не зазначив та не надав доказів наявності, переліку таких послуг і погодження їх зі споживачем при укладенні оспорюваного кредитного договору. За таких обставин положення пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору щодо обов`язку позичальника щомісячно сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними відповідно до частини 1 та частини 2 статті 11, частини 5 статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.1 ст.81 ЦПК України).

В кредитному договорі від 22.01.2020 відповідач своїм підписом погодив комісію за надання кредиту, проте позивач не роз`яснив за які конкретні розрахунково-касові дії з відповідача буде взята комісія за обслуговування кредиту. Розмір комісії за обслуговування кредитної заборгованості встановлено без уточнення найменування конкретних послуг та систематичності запиту споживачем інформації щодо обслуговування кредитної заборгованості.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про те, що позивач не зазначив та не надав доказів наявності, переліку послуг з обслуговування кредиту, їх погодження зі споживачем при укладенні кредитного договору.

Так, зазначені умови договору не містять розмежування платних та безоплатних послуг, а також не визначають найменування таких послуг, а отже, фактично передбачають виключно платні послуги з обслуговування кредиту. При цьому до таких платних послуг, зокрема, слід відносити й послуги щодо надання споживачеві, на його вимогу, не частіше одного разу на місяць інформації про поточний розмір заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, а також надання виписки з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, у тому числі інформації про платежі за цим договором, які сплачені або підлягають сплаті, дати чи періоди сплати та умови такої сплати (за можливості зазначення відповідних умов у виписці).

Разом із тим, включення зазначених послуг до платних суперечить вимогам ч.ч.1, 2 ст.11 Закону України «Про споживче кредитування», відповідно до яких надання таких послуг здійснюється безоплатно.

З урахуванням положень ч.5 ст.12 Закону України «Про споживче кредитування», умови кредитного договору про встановлення комісії за обслуговування кредиту є нікчемними.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 10 січня 2024 року у справі №727/5461/23.

Таким чином, підстав для стягнення з відповідача на користь ТОВ «Солвентіс» прострочених платежів за комісією у розмірі 1000 грн., не вбачається.

Тому колегія суддів відхиляє наведені з цього приводу доводи скарги, за їх недоведеності.

Також відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції в частині вирішення питання про стягнення судових витрат, оскільки такі витрати були обчислені судом пропорційно до задоволених вимог, що відповідає загальним засадам цивільного законодавства – справедливості, добросовісності та розумності (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України), та пропорційності, ст.11 ЦПК України.

Крім того, зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, не є обов`язковими для суду в контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи це питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, з урахуванням як факту їх понесення, так і необхідності таких витрат. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18 та від 16 листопада 2022 року у справі №922/1964/21.

Відповідно до закріпленого на законодавчому рівні принципу співмірності, пропорційності, ст.11 ЦПК України, розмір витрат на послуги адвоката при їхньому розподілі перебувають в дискреційних повноважень суду, та визначаються з урахуванням складності справи, часу, витраченого адвокатом на надання правничої допомоги, обсягу наданих послуг та виконаних робіт, ціни позову, а також значення справи для сторони.

При здійсненні дослідження та оцінки наданих сторонами доказів суд має враховувати, зокрема, пов`язаність витрат на правничу допомогу з розглядом справи, обґрунтованість таких витрат та їх пропорційність предмету спору.

Суд може самостійно, відповідно до правової концепції «суд знає право» та з урахуванням зазначених принципів цивільного і процесуального права, зменшити розмір понесених витрат на правничу допомогу, якщо обсяг робіт і час, витрачений на підготовку документів, є явно неспівмірним (непропорційним) зі складністю виконаних адвокатом робіт.

З урахуванням викладеного колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо визначення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача, доводи скарги висновків суду не спростували.

Оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи скарги цього висновку не спростовують, то відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Так як апеляційну скаргу залишено без задоволення, визначених ст.141 ЦПК України підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375, 381-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Солвентіс» залишити без задоволення.

Заочне рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 04 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду лише у випадках, передбачених п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складений 14 січня 2026 року.

Головуючий –

В.Б. Яцина

Судді -

Н.П. Пилипчук

Ю.М. Мальований.