Постанова від 02 грудня 2025 р. у справі №755/21681/24 — Київський апеляційний суд

Унікальний номер справи 755/21681/24

Номер апеляційного провадження 22-ц/824/14807/2025

Головуючий у суді першої інстанції В. П. Гончарук

Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач

Постанова

Іменем України

03 грудня 2025 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),

суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.

секретар судового засідання Комар Л. А.

сторони

позивач ОСОБА_1

відповідач Головне управління Національної поліції у місті Києві

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у м.Києві, подану представником Кирилюком Євгеном Сергійовичем, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 травня 2025 року, ухвалене у складі судді Гончарук В. П., в примішенні Дніпровського районного суду м. Києва,

у с т а н о в и в :

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Головного управління національної поліції у місті Києві про скасування арешту, у якому просив суд скасувати арешт на нерухоме майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер обтяження: 9795937, зареєстрованого 05.05.2010 за №9795937, реєстратором: Одинадцята київська державна нотаріальна контора, підстава обтяження: постанова б/н, 20.04.2010, Оболонське РУ ГУ МВАС України в м.Києві, слідчий СВ Гаврилюк І. Д., об`єкт обтяження 1/3 частини квартири, адреса: АДРЕСА_1 ; власник: ОСОБА_1 , заявник Оболонське районне управління ГУ МВС України в м.Києві.

В обгрунтування заявлених вимог зазнаичв, що у жовтні під час внесення відомостей до Державного реєстру речових прав укладання правочину позивачу стало відомо, що 1/3 частина квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яка йому належить на підставі свідоцтва про право власності на житло, знаходиться під обтяженням на підставі постанови б/н від 20.04.2010 Оболонського РУ ГУ МВС України, слідчий Гаврилюк І. Д. кримінальна справа №05-19068, реєстратор: Одинадцята київська державна нотаріальна контора.

23 жовтня 2024 року від Оболонського УП ГУНП надійшов лист, де повідомлялось, що кримінальна справа № 05-19068, яка порушена 28.03.2010 за ч. 2 ст. 176 КК України, 29.04.2010 направлена до суду з обвинувальним актом відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

01 листопада 2024 року від Оболонського районного суду м. Києва надійшла копія постанови про накладення арешту на майно та копія постанови Оболонського районного суду м. Києва. В постанові про накладення арешту зазначено, накласти арешт на 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_1 без зазначення анкетних даних.

Згідно постанови Оболонського районного суду м. Києва від 15.06.2010, судом розглядалася кримінальна справа №1-509/2010 по обвинуваченню ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно паспортних даних позивач у справі та власник вказаного нерухомого майна, на яке було накладено арешт в рамках даної кримінальної справи - ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позивач зазначив, що слідчий СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві Гаврилюк І. Д. помилково в постанові не зазначив анкетні дані ОСОБА_1 та наклав арешт на 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Згідно витягу з інформаційно-аналітичної системи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , станом на 25.10.2024 є особою, стосовно якої: відомості про притягнення до кримінальної відповідальності - відсутні, відомості про наявність незнятої чи непогашеної судимості - відсутні, відомості про розшук - відсутні.

Відповідно до інформаційної довідки № 403766265 від 14.11.2024 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, за адресою: АДРЕСА_1 , тип обтяження: арешт нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження: 9795937, зареєстровано 05.05.2010 року за № 9795937, реєстратором: Одинадцята київська державна нотаріальна контора, підстава обтяження: постанова, б/н, 20.04.2010, Оболонське РУ ГУ МВС України в м. Києві, Слідчий СВ Гаврилюк І.Д., об`єкт обтяження: 1/3 частини квартири, адреса: АДРЕСА_1 ; власник: ОСОБА_1 , заявник: Оболонське районне управління МВС України в м.Києві, постанова та супроводжуючий лист, вх. № 1390/2-32 від 05.05.2010 року.

З врахуванням викладеного позивач просив скасувати арешт, який помилково був накладений вказаною вище постановою Оболонського РУ ГУ МВС України в м.Києві на частку його квартири. Він не перебував під слідством і судом і до кримінальної відповідальності а ні по даній справі, а ні по іншій справі не притягувався.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 травня 2025 року позов ОСОБА_1 до Головного управління національної поліції у місті Києві про скасування арешту на майно задоволено частково.

Скасовано арешт нерухомого майна, накладений відповідно до постанови Оболонського РУ ГУ МВС України в м.Києві від 20 квітня 2010 року на 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 , що наледить на праві власності ОСОБА_1 : номер обтяження 9795937, зареєстрованого 05.05.2010.

Не погодившись з рішенням суду Головне управління національної поліції у місті Києві через свого представника Кирилюка Є. С. подало апеляційну скаргу, посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції повинен був ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову, так як Головне управління національної поліції у місті Києві є неналежним відповідачем у даних правовідносинах, оскільки арешт на належне позивачу майно було накладено Оболонським районним управлінням Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, яке є окремою юридичною особою публічного права. Головне управління національної поліції у місті Києві не є правонаступником Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, оскільки з 07.11.2015 міліція ОВС України як державний орган виконавчої влади припинила своє існування.

При цьому звернуто увагу на відсутність у Оболонського управління поліції ГУ НПУ у м. Києві, яке є територіальним підрозділом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, повноважень на самостійне здійснення юридичного представництва своїх інтересів у судах.

Також апелянт вказав, що оскільки арешт на нерухоме майно було накладено на підставі постанови слідчого від 20.94.2010 (до набрання чинності новим КПК України), тому питання щодо зняття арешту, оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні повинно здійснюватися за правилами КПК України 2012 року.

Звернуто увагу на те що позивачем не надано доказів на підтвердження порушення його прав саме Головним управлінням Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві Кирилюк Є. С. підтримав апеляційну скаргу, просить задовольнити на підставі викладених у ній доводів.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 - адвокат Асауляк О. Г., який брав участь у судовом узасіданні у режимі відеоконференції, заперечував проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції просив залишити без змін як законне та обґрунтоване.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.

Звертаючись до суду із даним позовом ОСОБА_1 вказував на те, що його анкетні дані - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , не співпадають з анкетними даними особи, стосовно якої розглядалася кримінальна справа в Оболонському районному суді м.Києва та була ухвалена постанова 15.06.2010, на підставі якої було безпідставно накладено арешт на належне йому нерухоме майно.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку про те, що наявність помилково накладеного обтяження майна порушує права позивача, що дає підстави для задоволення позову, оскільки іншим шляхом відновити порушені права позивача неможливо.

Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Судом встановлено, що позивачу належить на праві власності 1/3 частка в квартирі АДРЕСА_2 .

20 квітня 2010 року слідчим СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м.Києві в рамках кримінальної справи №05-19068 було прийнято постанову про арешт 1/3 частини квартири АДРЕСА_3 та на 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 , що належать ОСОБА_1 .

Згідно інформаційної довідки № 403766265 від 14.11.2024 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 , тип обтяження: арешт нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження: 9795937, зареєстровано 05.05.2010 за № 9795937, реєстратором: Одинадцята київська державна нотаріальна контора, підстава обтяження: постанова, б/н, 20.04.2010, Оболонське РУ ГУ МВС України в м. Києві, Слідчий СВ Гаврилюк І.Д., об`єкт обтяження: 1/3 частини квартири, адреса: АДРЕСА_1 ; власник: ОСОБА_1 , заявник: Оболонське районне управління МВС України в м. Києві, постанова та супроводжуючий лист, вх. № 1390/2-32 від 05.05.2010.

Із матеріалів справи вбачається, що 15 червня 2010 року Оболонський районний суд м.Києва ухвалив постанову відповідно до якої ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , було звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення злочину передбаченого ч.2 ст. 176 КК України.

Натомість власником 1/3 частину квартири АДРЕСА_4 є позивач у справі - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Таким чином очевидним є те, що анкетні дані позивача, як власника спірного майна, - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 не співпадають з анкетними даними особи, стосовно якої розглядалася кримінальна справа в Оболонському районному суді м.Києва та була ухвалена постанова 15.06.2010, - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Крім того судом було встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, під слідством та судом не перебував та не перебуває.

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першоїстатті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК Українивизначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Статтею 386 ЦК України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.

У справі, яка переглядається, арешт на майно накладений у межах кримінального провадження за правилами КПК України 1960 року. Згідно з пунктом 9 розділу XI «Перехідні положення» КПК України 2012 року, арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Ця правова норма узгоджується з приписами частини першої статті 5 КПК України 2012 року, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно, власником якого є позивач, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт підлягав скасуванню органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба.

Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.

Зокрема, згідно із статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження.

Після закриття чи закінчення розгляду кримінальної справи (кримінального провадження) відповідне втручання у право власності фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Такі правомірні очікування ґрунтуються на закріпленому у статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод обов`язку держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, утверджувати й забезпечувати права і свободи та надавати людині ефективний засіб їх юридичного захисту.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства, та зазначала про таке.

Спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за правилами КПК України 1960 року та завершено у порядку, передбаченому КПК України 1960 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц, провадження № 14-496цс18) або КПК України 2012 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11, провадження № 14-105цс19). Залежно від суб`єктного складу учасників такого спору його потрібно розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства.

Якщо арешт накладений на майно особи, щодо якої за КПК України 1960 року була порушена кримінальна справа, але надалі постанову про порушення кримінальної справи за тим же процесуальним законом суд скасував, не вирішивши питання про зняття зазначеного арешту, спір про звільнення цього майна з-під арешту слід розглядати за правилами цивільного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 766/21865/17).

Якщо арешт накладений на майно особи під час досудового розслідування за правилами КПК України 1960 року, ця особа була засуджена, і вирок не виконаний, однак до її засудження інша особа на підставі судового рішення стала власником відповідного майна, то вирішення питання щодо зняття такого арешту здійснюється за правилами кримінального судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 569/4374/16-ц).

У постанові від 30 червня 2020 року у справі № 727/2878/19 (провадження № 14-516цс19) Велика Палата Верховного Суду конкретизувала наведені висновки щодо юрисдикції спорів та зазначила, що спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та не знятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи, потрібно розглядати за правилами цивільного судочинства. Питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року та не скасованого після закриття слідчим кримінального провадження, за клопотанням власника або іншого володільця відповідного майна вирішує слідчий суддя в порядку, передбаченому статтею 174 цього Кодексу (пункти 51, 52).

Разом з тим, у справі, яка переглядається встановлено, що особа, арешт на майно якої було накладено постановою слідчого СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м.Києві 20 квітня 2010 року в рамках кримінальної справи №05-19068 не притягувалась до кримінальної відповідальності. Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який є власником 1/3 частину квартири АДРЕСА_4 , на яку було помилково накладено арешт, не був особою щодо якої за КПК України 1960 року було порушено кримінальну справу. Крім того, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , раніше до кримінальної відповідальності не притягувався.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричинених цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55)).

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)). Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

Якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, обставини, наслідки порушення, такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності. Іншою не менш важливою, окрім належності, є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів, як ефективність можливість за наслідком застосування засобу захисту відновлення, наскільки це можливо, порушених прав та інтересів позивача. Ефективним є спосіб захисту, який забезпечує відновлення порушеного права позивача (спричиняє потрібні результати) без необхідності вчинення інших дій з метою захисту такого права, повторного звернення до суду задля відновлення порушеного права. Тобто спосіб захисту, який виходячи з характеру спірних правовідносин та обставин справи здатен призвести до відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів (має найбільший ефект у відновленні). Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. пункти 110-113 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2024 року у справі № 910/2592/19 (провадження № 12-41гс23)).

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції вірно визначився з тим, що звертаючись до суду з указаним позовом, позивач має на меті відновити свій приватно-майновий інтерес щодо нерухомого майна, а тому належним способом захисту є вирішення питання про звільнення майна, належного особі, яка не була стороною кримінального провадження, з-під арешту.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Доводи апеляційної скарги про незаконність рішення, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, є неконкретизованими та узагальненими, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду та відхиляються апеляційним судом.

Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками суду першої інстанції та відхиляються апеляційним судом.

Так, основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/1; постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди апелянта з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів, а тому суд апеляційної інстанції не вбачається підстав для скасування рішення, про що Головне управління Національної поліції у м. Києвіпросить у поданій апеляційній скарзі.

Отже, обставини справи встановлені судом на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Вимоги позивача, що ґрунтуються на його праві власності на арештоване майно, вірно розглянуті судом першоїі нстанції за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту, що узгоджується із правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 15 травня 2013 року № 6-26цс13.

Жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції матеріали справи не містять. Таких доказів не додано апелянтом до апеляційної скарги та не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо неналежності відповідача у даній справі, колегія суддів звертає увагу на таке.

Відповідно до статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Відповідно до статті 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Згідно частин 1, 4 статті 89 ЦК України юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Відповідно до частини 3 статті 95 ЦК України філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх утворила, і діють на підставі затвердженого нею положення або на іншій підставі, передбаченій законодавством іноземної держави, відповідно до якого утворено юридичну особу, відокремленими підрозділами якої є такі філії та представництва.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про Національну поліцію» Національна поліція України (поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Згідно частини 1 статті 15 Закону України «Про Національну поліцію» територіальні органи поліції утворюються як юридичні особи публічного права в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, районах у містах та як міжрегіональні (повноваження яких поширюються на декілька адміністративно-територіальних одиниць) територіальні органи у межах граничної чисельності поліції і коштів, визначених на її утримання.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Національної поліції за переліком згідно з додатком 1.

Згідно даних додатку №1 до постанови утворено Головне управління Національної поліції у м. Києві.

Відповідно до Розділу І, п. 1, 4 Положення про Головне управління Національної поліції у м. Києві, затвердженого Наказом Національної поліції України від 06 листопада 2015 року №27, Головне управління Національної поліції у м. Києві є територіальним органом поліції, який утворюється, ліквідовується та реорганізовується Кабінетом Міністрів України на підставі пропозиції Голови Національної поліції України та згідно із законодавством України реалізовує повноваження Національної поліції на території України. Структура, штат та кошторис ГУНП затверджується Головою поліції в порядку, визначеним законодавством України.

Згідно із Розділом ІІІ, п. 58 Положення про Головне управління Національної поліції у м.Києві, функціями ГУНП, зокрема є організація діяльності структурних підрозділів ГУНП та здійснення контролю за їх діяльністю.

Відповідно до Положення про слідчі підрозділи Національної поліції України, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 липня 2017 року №570, слідчі підрозділи Національної поліції України є структурними підрозділами апарату центрального органу управління поліції, її територіальних органів - головних управлінь Національної поліції в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, областях та місті Києві, територіальних (відокремлених) підрозділів головних управлінь Національної поліції в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, областях та місті Києві (далі - територіальні (відокремлені) підрозділи поліції), які згідно з кримінальним процесуальним законодавством є органами досудового розслідування, які забезпечують досудове розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до підслідності слідчих органів Національної поліції.

На слідчі підрозділи покладаються такі завдання: захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень; охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження; забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до підслідності слідчих органів Національної поліції; забезпечення відшкодування фізичним і юридичним особам шкоди, заподіяної кримінальними правопорушеннями; виявлення причин і умов, які сприяють учиненню кримінальних правопорушень, і вжиття через відповідні органи заходів щодо їх усунення (Розділ ІІ Положення про слідчі підрозділи Національної поліції України).

Відповідно до покладених завдань, слідчі підрозділи виконують зокрема такі функції: усебічне, повне і неупереджене дослідження обставин кримінального провадження, виявлення як тих обставин, що викривають, так і тих, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставин, що пом`якшують чи обтяжують його покарання, надання їм належної правової оцінки та забезпечення прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень (Розділ ІІІ Положення про слідчі підрозділи Національної поліції України).

До територіальних (відокремлених) підрозділів Головного управління Національної поліції у м. Києві, яке є юридичною особою публічного права, належить Оболонське управління поліції Головного управління національної поліції у м. Києві, яке не є юридичною особою, не наділене цивільною процесуальною дієздатністю та не може виступати стороною у цивільному процесі.

Разом з тим, із змісту позовної заяви вбачається, що позивачем пред`явлено позов до Головного управління Національної поліції у м. Києві, що згідно даних Єдиного державний реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань убачається, є окремою юридичною особою.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у м. Києві без задоволення.

Питання щодо розподілу судових витрат пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.

Судові витрати Головного управління Національної поліції у м. Києві не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у м. Києві, подану представником Кирилюком Євгеном Сергійовичем, залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 травня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повна постанова складена 12 січня 2026 року.

Судді

Л. Д. Поливач

А. М. Стрижеус

О. І. Шкоріна