Постанова від 11 січня 2026 р. у справі №240/20442/24 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/20442/24

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Єфіменко О.В.

Суддя-доповідач - Шидловський В.Б.

12 січня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Шидловського В.Б.

суддів: Сапальової Т.В. Капустинського М.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 13.09.2024 № 6001-79374623 про відмову у страхових виплатах;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області нарахувати та виплатити їй страхову виплату у вигляді одноразової допомоги, що дорівнює сорока розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату у зв`язку зі смертю її чоловіка, ОСОБА_2 .

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2025 року позов задоволено.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.

Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п.3 ч.1 ст.311 КАС України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 08.08.2020 за адресою: Житомирська область, Коростенський район, село Грозине сталася дорожньо-транспортна пригода, в результаті якої загинув, ОСОБА_2 , який був чоловіком позивачці у справі.

Вироком Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 16.10.2023 у справі №279/5651/20 ОСОБА_3 (водія іншого транспортного засобу, учасника ДТП) визнано винуватим у вчиненні злочину передбаченого ч.3 ст.286 Кримінального кодексу України.

За фактом даної ДТП було складено акт спеціального розслідування нещасного випадку, що стався 08.08.2020 о 17 год. 00 хв.

За висновками акту, нещасний випадок з ОСОБА_2 стався під час виконання трудових (посадових) обов`язків згідно з внутрішнім трудовим розпорядком ТОВ "Автосвіт ЛТД" та під час перебування у транспортному засобі, що також було пов`язане з виконанням потерпілим трудових обов`язків. Даний нещасний випадок вважається пов`язаним з виробництвом, такий взято на облік ТОВ "Автосвіт ЛТД" та складено акт за формою Н-1/П.

10.09.2024 позивачка звернулась до відповідача із заявою про призначення страхових виплат у зв`язку зі смертю її чоловіка - ОСОБА_2 .

Рішенням від 13.09.2024 №6001-79374623 у призначенні страхових виплат ОСОБА_1 відмовлено, з підстав реєстрації місця проживання загиблого та позивачки за різними адресами.

З отриманим рішенням позивачка не погоджується, а тому звернулася до суду із даним позовом, оскільки вважає, що прийняте відповідачем рішення свідчить про упередженість та протиправність дій посадових осіб відповідача, а тому таке рішення незаконне та підлягає скасуванню.

Суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення виходив з обґрунтованості та доведеності позовних вимог, а відтак наявності підстав для задоволення адміністративного позову.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті спору, виходячи з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування, гарантії працюючим громадянам щодо їх соціального захисту у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, у разі нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, охорони їхнього життя та здоров`я визначає Закон України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 23.09.1999 №1105-XIV (далі - Закон №1105-XIV).

Відповідно до ч.ч.1-2 ст.30 Закону №1105-XIV, страховими виплатами є грошові суми, які уповноважений орган управління виплачує застрахованій особі чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.

Факт нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання розслідується в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону України "Про охорону праці".

За приписами п.2 ч.7 ст.30 Закону №1105-ХІV відслідковуються, що страхові виплати складаються із, зокрема, страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім`ї та особам, які перебували на утриманні померлого).

Частина 1 ст.35 Закону №1105-XIV передбачає, що у разі смерті потерпілого право на одержання щомісячних страхових виплат мають непрацездатні особи, які на день смерті потерпілого мали право на одержання від нього утримання, а також дитина, яка народилася протягом не більш як десятимісячного строку після смерті потерпілого.

Пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону №1105-XIV передбачено, що у разі смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві його сім`ї виплачуються одноразова допомога його сім`ї у сумі, що дорівнює сорока розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату;

Згідно із п.2 ч.5 ст.36 Закону №1105-XIV передбачено, що у разі смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві його сім`ї виплачуються одноразова страхова виплата кожній особі, яка мала право на одержання утримання від потерпілого, а також його дитині, яка народилася протягом не більш як десятимісячного строку після смерті потерпілого, у сумі, що дорівнює восьми розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату.

Стаття 37 Закону №1105-XIV визначає документи для розгляду справ про страхові виплати.

Частиною 1 статті 37 Закону №1105-XIV передбачено, що для призначення страхових виплат потерпілий або особи, які мають право на такі виплати у разі смерті потерпілого, подають до уповноваженого органу управління в електронній формі через Єдиний державний вебпортал електронних послуг або веб-портал електронних послуг Пенсійного фонду України заяву про призначення виплати (особисто або через уповноваженого представника) за формою, затвердженою правлінням Пенсійного фонду України.

Згідно із ч.2 ст.37 Закону №1105-XIV, територіальні органи уповноваженого органу управління приймають рішення про призначення страхових виплат на підставі заяви та отриманих шляхом автоматизованого обміну наявними даними між інформаційно-комунікаційними системами органів державної влади, підприємств, установ, організацій: 1) акта розслідування нещасного випадку або акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами; 2) даних про встановлення інвалідності та ступеня втрати професійної працездатності; 3) даних Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження особи, яка має право на виплати, та її походження, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть потерпілого та інших актів цивільного стану, необхідних для призначення страхових виплат; 4) даних реєстру застрахованих осіб та реєстру страхувальників Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування про працевлаштування, нараховану заробітну плату (дохід) і сплату страхових внесків та інших даних, необхідних для призначення виплат; 5) наявних даних Єдиного державного демографічного реєстру про реєстрацію місця проживання; 6) даних органів реєстрації про реєстрацію місця проживання; 7) даних Єдиної державної електронної бази з питань освіти про навчання; 8) даних Державного реєстру боржників про виплату аліментів; 9) даних Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб щодо статусу внутрішньо переміщеної особи; 10) даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Положеннями ч.3 ст.37 Закону №1105-XIV передбачено, що потерпілий або особи, які мають право на страхові виплати, у разі відсутності необхідної інформації в державних реєстрах і базах даних мають право надати додаткові документи, необхідні для призначення страхових виплат.

Відповідно до ст.39 Закону №1105-XIV уповноважений орган управління відмовляє у здійсненні страхових виплат і наданні соціальних послуг застрахованому, якщо:

1) потерпілий вчиняв дії, а також бездіяльність (приховування захворювань, невиконання рекомендацій лікаря), що сприяли настанню страхового випадку;

2) роботодавець, інші органи, що беруть участь у встановленні страхового випадку, або потерпілий надали уповноваженому органу управління завідомо неправдиві відомості про страховий випадок;

3) застрахована особа вчинила умисне кримінальне правопорушення, що призвело до настання страхового випадку.

Уповноважений орган управління відмовляє у здійсненні страхових виплат і наданні соціальних послуг застрахованій особі, якщо нещасний випадок згідно із законодавством не визнаний пов`язаним з виробництвом.

Під час судового розгляду справи судом встановлено, що підставою для відмови позивачці у призначенні одноразової допомоги на сім`ю став факт того, що реєстрація місця проживання позивачки не співпадає з реєстрацією місця проживання її померлого чоловіка.

Розглядаючи спірні правовідносини у правовій площині, слід відмітити, що відповідно до ч.1 ст.29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Згідно із ч.1 ст.29 Цивільного кодексу України фізична особа може мати кілька місць проживання.

Аналіз викладеної норми дає підстави для висновку, що постійне проживання особи не завжди може співпадати з місцем її реєстрації.

Відповідно до статті 3 Сімейного кодексу України, сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коди дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Конституційний Суд України у Рішенні від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 визначив, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт тощо.

Частиною першої статті 21 Сімейного кодексу України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Згідно з частиною першою статті 56 Сімейного кодексу України також встановлено, що дружина та чоловік мають право на вільний вибір місця свого проживання.

Відповідно до ч.1, 6 ст.29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Водночас, відносини, пов`язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, врегульовуються Законом України від 11.12.2003 №1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (далі - Закон №1382-IV).

Відповідно до статті 2 Закон №1382-IV громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.

Положеннями статті 3 Закону №1382-IV також встановлено, що вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати; місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

Враховуючи аналіз вищевказаних положень законодавства, слід зауважити, що Конституцією України кожній фізичній особі гарантуються свобода пересування та вільний вибір місць постійного або тимчасового проживання, кількість яких не обмежується.

Згідно із ч.10 ст.6 Закону №1382-IV реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

За висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду викладеними у постанові від 22.04.2024 у справі №420/17371/22 встановлений державою обов`язок особи зареєструвати єдине місце проживання зумовлено характером такого інструменту державного управління, з огляду на застосування останнього з метою реалізації, зокрема виборчих прав, надання низки адміністративних послуг, в тому числі і для ведення офіційного листування з державними органами.

З огляду на викладене, в контексті спірних правовідносин зареєстроване місце проживання не є безумовним, єдиним та безпосереднім доказом проживання заявника з потерпілим однією сім`єю на момент його смерті.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 22.04.2024 у справі №420/17371/22 дійшов висновку, що встановлена Порядком №11 обов`язковість збігу зареєстрованого місця проживання усієї родини для отримання одноразової допомоги на сім`ю у разі смерті потерпілого є додатковою обмежуючою умовою, що значно звужує обсяг встановлених законом прав сімей застрахованих осіб, що загинули на виробництві. При цьому звернув увагу, що Закон №1105-XIV не містить вимоги співпадіння зареєстрованого місця проживання усієї родини для отримання одноразової допомоги на сім`ю у разі смерті потерпілого та не вбачається серед переліку підстав для відмови в призначенні страхових виплат і наданні соціальних послуг застрахованому.

З огляду на вищенаведені правові норми та висновки суду касаційної інстанції колегія суддів враховує, що норми законодавства не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому відсутність реєстрації місця проживання позивача за зареєстрованим місцем проживання померлого члена сім`ї, а саме чоловіка ОСОБА_2 , який загинув внаслідок дорожньо-транспортної пригоди під час виконання трудових (посадових) обов`язків, не може бути доказом того, що останні не проживали разом.

Слід звернути увагу на той факт, що Закон №1105-XIV не містить вимоги, згідно з якою при визначенні права на отримання страхової виплати членом сім`ї підлягає встановленню факт ведення спільного господарства між загиблим внаслідок нещасного випадку на виробництві (чоловіка) та членом сім`ї загиблого внаслідок нещасного випадку на виробництві (дружиною).

У той час, як свідчить довідка виконавчого комітету Старосілького старостинського округу Лугинської селищної ради №158 від 06.09.2024 ОСОБА_2 до дня смерті фактично (станом на ІНФОРМАЦІЯ_1 ) проживав без реєстрації, за адресою: АДРЕСА_1 . У склад його сім`ї входили: дружина - ОСОБА_1 та дочка - ОСОБА_4 . Зазначена у вказаній довідці адреса реєстрації місця проживання позивачки збігається із фактичним місцем проживання померлого чоловіка позивачки. Більш того, саме адреса " АДРЕСА_1 ", як адреса фактичного місця проживання померлого ОСОБА_2 відображена в Акті за формою Н-1/П спеціального розслідування нещасного випадку від 21.08.2024.

Враховуючи викладене колегія суддів погоджуєтьсяз позицією суду першої інстанції, що відповідачем не спростовано наявність у позивачки права на одноразову виплату на сім`ї, відповідно до п.1 ч.5 ст.36 Закону №1105-XIV у зв`язку зі смертю її чоловіка внаслідок нещасного випадку , що стався 08.08.2020 о 17 год 00 хв в товаристві з обмеженою відповідальністю "Автосвіт ЛТД".

При цьому, як вказано вище, наявні в матеріалах справи документи підтверджують як наявність родинних зв`язків позивачки з померлим потерпілим, так і факт фактичного проживання за однією адресою до самої смерті потерпілого, як то передбачено вимогами Порядку №11 і у розумінні приписів п.5.1 розділу V Порядку №11 є достатнім документальним підтвердженням для отримання одноразової допомоги на сім`ю.

З огляду на наведене, відповідач дійшов помилкових висновків щодо відсутності у позивачки права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги відповідно до пункту 1 частини 5 статті 36 Закону №1105-XIV, що не спростовано доводами апеляційної скарги.

Таким чином, проаналізувавши обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги про визнання протиправною постанови та похідної позовної вимоги про зобов`язання вчинити дії з підстав, викладених у позовній заяві, належить задовольнити.

Згідно з положеннями статті 9 Конституції України, статті 17, частини п`ятої статті 19 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суд з прав людини" суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

Як наслідок, порушене право позивача належним чином відновлене у спосіб зобов`язання Управління прийняти рішення про нарахування та виплату позивачу одноразової грошової допомоги відповідно до ч.1 ст.1 Закону № 2980-IX.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині розподілу судових витрат, тому відповідно до ч.1 ст.308 КАС України в цій частині судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією.

Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також згідно п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Згідно із п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2025 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий Шидловський В.Б.

Судді Сапальова Т.В. Капустинський М.М.