Рішення від 11 січня 2026 р. у справі №932/8263/23 — Шевченківський районний суд міста Дніпра

Суд: Шевченківський районний суд міста Дніпра

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: примусового повернення в країну походження або третю країну іноземців та осіб без громадянства

Дата: 11 січня 2026 р.

Справа: №932/8263/23

Суддя: Потоцька С. С.

Справа № 932/8263/23

Провадження № 2-а/932/63/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 січня 2025 року м. Дніпро

Шевченківський районний суд міста Дніпра:

у складі головуючого -судді Потоцької С.С.

за участю секретаря судового засідання Карапиш А.М.

представника позивача Річко О.О.,

представника відповідача Барабаш Л.В.,

розглянувши адміністративну справу за позовом громадянки рф позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська з позовом, в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 11.08.2023 про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянки рф ОСОБА_1 .

В обґрунтування позову зазначає, що вона народилася в Узбекистане. У грудні 1990 року вийшла заміж за ОСОБА_2 та вони переїхали до рф, де у 2000 році стала громадянкою рф. В Узбекистані щодо її чоловіка порушено політично-вмотивовані кримінальні справи а саме за ч. 4 ст. 159 КК Республіки Узбекистан («Посягання на конституційний устрій Республіки Узбекистан»), ч. 1 ст. 242 КК Республіки Узбекистан («Організація злочинної спільноти»), ч. 1 ст. 244-2 КК Республіки Узбекистан («Масові заворушення», та оголошено його в розшук. В рф чоловіка позивачки неодноразово затримували, до його будинку, де він проживав разом з родиною, приходили з обшуками та погрозами,

У 2016 році позивач разом з родиною, тікаючи від триваючих переслідувань, вирішили поїхати в Україну. Протягом проживання в Україні вона кілька разів змушена виїжджати з України, остання дата перетину кордону-12.09.2021. 17.06.2021 чоловік позивачки затриманий та ухвалою Соснівського районного суду м.Черкаси від 18.06.2021 та йому обраний тимчасовий арешт строком на 40 діб до надходження запиту про його видачу від компетентних органів Республіки Узбекистан. 26.07.2021 чоловік позивачки- ОСОБА_2 звільнений з ДУ «Черкаський слідчий ізолятор». Рішенням Офісу Генерального прокурора від 28.07.2021 відмовлено в задоволенні запиту Генеральної прокуратури Республіки Узбекистан про видачу ОСОБА_2 для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 4 ст. 159, ч. 1 ст. 242, ч. 1 ст. 244-2 КК Республіки Узбекистан. На думку позивачки, це свідчить про факт переслідування чоловіка позивачки у разі повернення до рф, оскільки в Республіці Узбекистан він перебуває у розшуку. Вона боїться повертатись до РФ через те, що її чоловік перебуває у розшуку. Влада рф переслідує її чоловіка, вривалися у дім вночі або зранку без попередження. Вона боїться, що чоловіка можуть ув`язнити або віддати владі в Узбекистан. Позивач вказує, що зверталася з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте відповідач не прийняв заяву, але притягнув до адміністративної відповідальності за частиною першою ст. 203 КУпАП та прийняв рішення про примусове повернення. Перекладач та адвокат не залучалися, можливість скористатися правовою допомогою не роз`яснена. Позивач вказує, що в Україні у неї на законних підставах проживають діти та онуки, деякі онуки є громадянами України. Тому, зобов`язавши позивача покинути Україну, відповідач розлучає сім?ю, що прямо суперечить вимогам законодавства і основним засадам гуманізму. Також зазначає, що через відсутність можливості подати документи на статус біженці, неможливо стверджувати про незаконність перебування позивачки на території України.

У зв`язку з чим, просить скасувати рішення від 11.08.2023 про її примусове повернення до країни походження або третьої країни.

Ухвалою від 13.09.2023 у справі № 932/8263/23 відкрито провадження у справі, призначено судове засідання.

Відповідач проти задоволення позову заперечував, у відзиві зазначив про те, що громадянка російської федерації ОСОБА_1 ( ОСОБА_3 ). ІНФОРМАЦІЯ_1 , документується паспортним документом іноземця (паспорт громадянина російської федерації) № НОМЕР_1 , виданий 14.10.2025, строком дії до 14.10.2025. Позивач востаннє здійснила в`їзд на територію України 12.09.2019 через ПП «Харків-Пасажирський» за паспортним документом іноземця (паспортом громадянина російської федерації № НОМЕР_2 , після чого за межі території України не виїжджала. В`їзд в Україну та подальше перебування на території України, здійснювалися громадянкою рф ОСОБА_1 без оформлення візи, на підставі передбаченій частиною 16 статті 4 Закону № 3773-VI, тому вона мала право тимчасово перебувати на території України не більш як 90 днів протягом 180 днів.

Строк тимчасового перебування в України закінчився 20.10.2021.

Станом на 25.09.2023 позивачка зі заявою про отримання посвідки на тимчасове проживання, з заявою про продовження строку перебування на території України, рішення про відмову в продовженні строку перебування іноземця на території України не приймалось, також у порядку та в строки, які передбачені ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зі заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС у Дніпропетровській області, не зверталася, довідкою про звернення за захистом в Україні не документувалася, інформація щодо визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відсутня. Також позивачка не зареєстрована на території Дніпропетровської області.

Факт виявлення порушення з боку позивачкою правил перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні, зафіксовано Шевченківським відділом у місті Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в протоколі про адміністративне правопорушення та постанові про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за частиною першою ст.203 КУпАП. Постанова оскаржена не була.

Відповідач вказує, що у позивачки відсутні підстави для перебування на території Україні, які визначені чинним законодавством України. Тому стосовно позивачки прийнято рішення про примусове повернення, заборона виїзду не застосовувалась.

11.08.2023 її ознайомлено з прийнятим рішенням про примусове повернення до країни походження або третьої країни від 11.08.2023, порядком оскарження цього рішення, та наслідками його невиконання, що підтверджується власноручним підписом позивача.

На думку відповідача, наведені позивачем обставини стосовно наявності родинних відносин, не надають такому іноземцю «автоматочно-легальної» можливості проживання на території України, оскільки порядок оформлення такого проживання врегульований Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», Порядком затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 322 та Порядком затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 № 150, та якими не передбачено виключень (в тому числі, у зв`язку з наявність родинних відносин) із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України. Також вказує, що під час оголошення рішення про примусове повернення позивачка не заявляла вимог про надання перекладача та залучення представника.

У зв`язку з чим, вважає рішення про примусове повернення законним, обґрунтованим та прийнятим з дотриманням норм чинного законодавства.

Позивачка надала відповідь на відзив, в якій зазначив, що ні в рішенні про примусове повернення, ні в постанові та протоколі по ст. 203 КУпАП не зазначено, що позивачці роз`яснено право на залучення перекладача або представника, та що вона відмовилася від надання перекладача, або те, що рішення оголошено їй зрозумілою мовою.

Ухвалою від 08.11.2023 провадження у справ зупинено до набрання сили судовим рішенням у адміністративній справі № 160/23260/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправною та зобов`язання вчинити дії.

У зв`язку із відставкою судді ОСОБА_4 на підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями головуючою суддею у цій справі визначена суддя Шевченківського районного суду міста Дніпра Потоцька С.С., яка ухвалою від 29.09.2025 прийняла справу до свого провадження та поновила провадження у справі.

У судовому засіданні представник позивач надала пояснення, які аналогічні викладеним у позові та відповіді на відзив.

Представник відповідача просила відмовити у задоволенні позову, вказала, що оскаржуване рішення прийнято з дотриманням чинного законодавства.

У судовому засіданні оголошено про перехід до стадії ухвалення рішення, проголошення рішення призначено на 12.01.2026.

Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши представників сторін, суд дійшов такого висновку.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою російської федерації, паспорт громадянина рф № НОМЕР_1 , виданий 14.10.2025, строком дії до 14.10.2025 (т.1 а.с. 35-38, 55-61).

ОСОБА_2 та ОСОБА_5 01.01.1991 уклали шлюб, який зареєстрований УзРНР Намаганської області, Уйчи район (т.1 а.с. 44).

Відповідно до відомостей з системи Аркан остання дата перетину кордону - 12.09.2021 (т.1 а.с. 134).

У листі ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 22.09.2023 вказано, що ОСОБА_1 з заявою про надання дозволу на імміграцію не зверталася, рішення про скасування дозволу на імміграцію не приймалося, дозвіл на імміграцію не надавався, з заявою про документування посвідкою на постійне проживання не зверталася, рішення про оформлення, видачу, обмін, скасування, вилучення, визнання недійсною, знищення посвідки на постійне проживання не приймалося, посвідкою на постійне проживання не документована (т.1 а.с.137).

За інформацією ГУ ДМС у Дніпропетровській області позивач з заявою про отримання посвідки на тимчасове проживання не зверталася. Відповідно ОСОБА_1 рішення про оформлення, видачу, обмін, скасування, вилучення, визнання недійсною, знищення посвідки на тимчасове проживання не приймалося (т. 1 а.с 135, службова записка від 25.09.2023).

17.06.2021 ОСОБА_2 затриманий та ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 18.06.2021 позивачу обрано тимчасовий арешт строком на 40 діб до надходження запиту про його видачу від компетентних органів Республіки Узбекистан, по 26.07.2021 включно. 26.07.2021 позивача звільнено з ДУ «Черкаський слідчий ізолятор» (т.1 а.с 51).

Рішенням Офісу Генерального прокурора від 28.07.2021 відмовлено в задоволенні запиту Генеральної прокуратури Республіки Узбекистан про видачу позивача для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 4 ст. 159, ч. 1 ст. 242, ч. 1 ст. 244-2 КК Республіки Узбекистан (т.1 а.с. 50).

11.08.2023 головним спеціалістом Шевченківського відділу в місті Дніпрі Головного Управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області прийнято рішення про примусове повернення громадянки російської федерації ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства (т.1 а.с. 15-17).

У рішенні від 11.08.2023 вказано, що громадянка рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , прибула в Україну 12.09.2021 через КПП «Харків-Пасажирський» по приватним справам по паспорту № НОМЕР_1 , виданого ФМС 72001 14.10.2015 терміном дії до 14.10.2025. До ГУ ДМС у Дніпропетровській області для оформлення дозволу на імміграцію не зверталась. У період з 13.12.2019 по 11.08.2023 іноземка мешкала за адресою: АДРЕСА_1 та ухилилася від виїзду з України після закінчення терміну перебування, що є порушенням правил перебування іноземних громадян в Україні. За цим фактом Шевченківським відділом у м. Дніпрі складено протокол за ст. 203 ч.1 КУпАП. Серії ПР МДН 005492 від 11.08.2023 та накладено штраф у розмірі 1700 грн.

Вирішено примусово повернути до країни походження або до третьої країни громадянку рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов`язати її покинути територію України до 30.08.2023.

З указаним рішенням та вимогами статті 30 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" щодо видворення в примусовому порядку у разі ухилення від виїзду за межі України у визначений строк ОСОБА_1 ознайомлена, про що свідчить її підпис в оскаржуваному рішенні.

11.08.2023 заступником начальником Шевченківського відділу в місті Дніпрі Головного Управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області Татаренком В.А. відносно громадянки рф ОСОБА_1 складено адміністративний протокол серії ПР МДН № 005492 за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 203 КУпАП, а саме за ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування (т.1 а.с.13-14).

11.08.2023 заступником начальником Шевченківського відділу в місті Дніпрі Головного Управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області Татаренком В.А. відносно громадянки рф ОСОБА_1 винесена постанова серії ПР МДН № 005483 про притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 203 КУпАП, а саме за порушення правил перебування іноземців на території України, а саме: ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування в період з 13.12.2019 по 11.08.2023, що є порушенням вимог Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (т.1 а.с. 11-12).

Вказаною постановою на ОСОБА_1 накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 1700 грн.

У судовому засіданні представник позивача пояснила, що штраф сплачений, постанова про притягнення до адміністративної відповідальності не оскаржувалася.

У заяві-анкеті Позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (дата серпень 2023 року), вказано, що вона має страх повертатись в рф, оскільки її чоловік знаходиться у розшуку зі сторони Узбекистану. В рф переслідували її чоловіка, регулярно вривались в дім вночі чи рано зранку без попередження. Це дуже тяжко морально, я боюсь, що мого чоловіка можуть посадити до тюрми або віддати владі Узбекистану за політичним причинам (т.1 ас. 17-18, 26-27). Членами родини зазначена- чоловік ОСОБА_2 .

В Анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (б/д б/н) членами родини зазначені: чоловік ОСОБА_2 , члени сім`ї, які не супроводжують заявника( три доньки, та син), про яких не зазначено, що вони є громадянами України (т.1 а.с.19-25, 28-34). .

Під час судового розгляду представник позивача зазначала, що в Узбекистані щодо чоловіка позиваки порушено політично-вмотивовані кримінальні справи, а саме, за ч. 4 ст. 159 КК Республіки Узбекистан («Посягання на конституційний устрій Республіки Узбекистан»), ч. 1 ст. 242 КК Республіки Узбекистан («Організація злочинної спільноти»), ч. 1 ст. 244-2 КК Республіки Узбекистан («Масові заворушення»), у зв`язку з чим позивача оголошено у розшук. У російській федерації позивача неодноразово затримували, до його будинку приходили з обшуками та погрозами, незважаючи на те, що на той час там проживав позивач, його дружина та їх неповнолітні діти. У 2016 році він разом з сім`єю, тікаючи від триваючих переслідувань, вирішив поїхати в Україну.

Позивачка зверталася до органів ДМС із заявою про надання статусу біженця, проти ДМС навіть не взяли у нього цю заяву. У зв`язку з чим, вона вимушена була звернутися до суду, який зобов`язав ДМС розглянути його заяву у справі № 160/23260/23.

Під час судового розгляду встановлено, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.04.2025 у справі № 160/33192/24 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до відповідача-1: Державної міграційної служби України, відповідача-2: Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування Державної міграційної служби України від 28.11.2024 № 14-24; наказ Головного Управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області № 127 від 14.08.2024 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання ГУ Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 -відмовлено.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 07.08.2025 рішення залишено без змін.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 № 3773-VI (далі Закон № 3773), визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України.

Відповідно до п. 18 ст. 1 Закону № 3773, посвідка на тимчасове проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні.

Частиною третьою ст. 3 Закону № 3773, передбачено, що іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Згідно з ч. 16 ст. 4 Закону № 3773, іноземці та особи без громадянства, які в`їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в`їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.

Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України (ч. 3 ст. 9 Закону № 3773).

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону № 3773 іноземцю або особі без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, може бути продовжено строк перебування в Україні на період існування обґрунтованих підстав для подальшого перебування.

Для продовження строку перебування в Україні подаються такі документи: 1) заяви іноземця або особи без громадянства та приймаючої сторони, які подаються не пізніш як за три робочі дні до закінчення встановленого строку перебування на території України. У разі пропуску іноземцем або особою без громадянства строку подання заяви з підстав, що унеможливлюють їх виїзд з території України, іноземцеві або особі без громадянства може бути продовжено строк перебування в Україні, за умови подання підтверджувальних документів. Якщо при цьому іноземець або особа без громадянства порушили встановлені строки перебування в Україні, питання продовження строку перебування може бути вирішене лише після притягнення цих осіб та приймаючої сторони до відповідальності згідно із законом; 2) документи, що підтверджують наявність підстав для подальшого перебування на території України; 3) паспортний документ іноземця або особи без громадянства; 4) паспорт (паспортний документ) приймаючої сторони (фізичної особи) або представника приймаючої сторони (юридичної особи); 5) документи, що підтверджують наявність достатнього фінансового забезпечення для покриття витрат, пов`язаних із перебуванням іноземця або особи без громадянства в Україні, або відповідних гарантій від приймаючої сторони.

Продовження строку перебування та тимчасового проживання на території України здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України ( ч. 6 ст. 17 Закону № 3773).

Згідно з ч. 1 ст. 26 Закону № 3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення (ч. 5 ст. 26 Закону № 3773-VI).

Частиною 4 ст. 26 Закону № 3773-VI передбачено, що рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду.

Порядок дій посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів Державної міграційної служби України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства (далі - іноземців), їх документування та здійснення заходів з безпосереднього примусового повернення та примусового видворення за межі України визначає Інструкція про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23 квітня 2012 року № 353/271/150 (далі - "Інструкція").

Відповідно до п. 4 розділу І Інструкції іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове повернення чи примусово видворенні на підставі винесеної за позовом цих органів/підрозділів постанови адміністративного суду про примусове видворення.

Пунктом 5 розділу І Інструкції передбачено, що підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни є: дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; затримання іноземців органами охорони державного кордону у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України.

Відповідно до п. 2 Розділу II Інструкції рішення про примусове повернення оголошується іноземцю протягом 72 годин з дати його ухвалення, за винятком випадків, коли місцезнаходження іноземця не встановлено, в присутності перекладача та/або законного представника (на вимогу особи) під підпис та обліковується посадовою особою органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ, яка уповноважена складати документи для примусового повернення, у журналі обліку прийнятих рішень про примусове повернення та видворення з України іноземців та осіб без громадянства (додаток 3).

У разі відмови іноземця від особистого підпису в рішенні про примусове повернення посадова особа робить про це запис у рішенні про примусове повернення в присутності двох свідків.

Згідно з п. 3 розділу II Інструкції у рішенні про примусове повернення зазначається строк, упродовж якого іноземець зобов`язаний виїхати з України, який не має перевищувати 30 днів з дня прийняття такого рішення. Рішення про примусове повернення може супроводжуватися забороною подальшого в`їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони подальшого в`їзду обчислюється з дня винесення такого рішення. Якщо рішення про примусове повернення супроводжується забороною в`їзду в Україну, у паспортному документі іноземця проставляється відмітка про заборону в`їзду.

З системного аналізу наведених правових норм, суд дійшов висновку, що порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства є самостійною правовою підставою для примусового повернення іноземців та осіб без громадянства в країну походження або третю країну.

Рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства приймається органом ДМС.

Як встановлено під час судового розгляду та не заперечувалось сторонами, позивачка порушила термін перебування в України та була притягнута до адміністративної відповідальності за порушення міграційного законодавства, а саме: порушення правил перебування іноземців на території України, а саме: ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування. Наразі перебуває на території України нелегально

Отже, позивачем порушено законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, що відповідно до положень статті 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" є підставою для прийняття рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачка вказує, що вона не може бути повернута до країни походження або третьої країни, оскільки має побоювання щодо переслідування на території рф її чоловіка через перебування у розшуку за політичні злочини, які скоєні ним на території республіки Узбекистан.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" та п. 1.9 Інструкції іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворенні або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

З цього приводу суд зазначає, що під час розгляду справи № 160/33192/24 встановлено, що чоловік позивачки на території рф в федеральному розшуку не перебуває; після арешту чоловіка у 2007 році позивачка разом з чоловіком та дітьми проживала в росії 9 років, ніяких доказів переслідувань чоловіка або інших членів родини ОСОБА_1 не надала; зі слів заявниці її родину переслідували приблизно з 2004 року і за цей період ОСОБА_1 або її чоловік не зробили жодної спроби щодо реалізації своїх прав на території рф; з матеріалів особової справи чоловіка заявниці - ОСОБА_2 , встановлено, що за період проживання в Україні ОСОБА_2 неодноразово виїжджав з України в рф у 2019 та 2021 роках. Також не спостерігаються факти реального переслідування іі чоловіка за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за знаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, не надано доказів на підтвердження доводів заявниці про її переслідування та переслідування її чоловіка з боку влади рф.

Звернення про отримання статусу біженця направлено позивачкою лише після прийняття рішення про примусове повернення від 11.08.2023 тобто не одразу, коли позивачка з родиною вирішили залишитися в Україні у 2016 році, а лише після спливу 8 років.

Крім того, чоловік позивачки також звернувся зі заявою про надання статусу біженця після спливу двох років з дня звільнення (26.07.2021) його зі слідчого ізолятора- у серпні 2023 року, що, на переконання суду, свідчить про відсутність реальної загрози для життя, свободи та здоров`я для чоловіка позивачки, та наявності підстав зазнати будь-яких негативних наслідків, перелік яких визначений ч. 1 ст. 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Щодо посилання позивача, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не враховано його сімейного стану, зокрема, наявність деяких дітей та онуків -громадян України, суд звертає увагу, що сам по собі факт наявності у іноземця на території України дружини (чоловіка) та дітей, онуків, не спростовує встановлені відповідачем порушення з боку позивача та не є підставою для скасування оскаржуваних рішень, адже чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України і не звільняють особу від відповідальності за вчинення нею порушення міграційного законодавства України.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 2340/2910/18, від 18.03.2021 у справі № 522/1441/18, від 27.04.2023 у справі № 522/11882/22, від 29.05.2023 у справі № 522/5683/22.

Також, у контексті наведеного суд вважає за необхідне звернути увагу, що Верховний Суд у своїх постановах за схожих правовідносин неодноразово зазначав, що бажання іноземця чи особи без громадянства зберегти свої сімейні права та дотримуватися прав та законних інтересів дитини покладає саме на цю особу передбачені діючим законодавством обов`язки щодо оформлення права на проживання (перебування) в Україні, а за відсутності волевиявлення та здійснення будь-яких дій такої особи з метою легалізації на території України (щонайменше звернення до міграційних органів з цього приводу), вказані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до цієї особи наслідків незаконного перебування в Україні всупереч чинного законодавства (постанови Верховного Суду від 23.01.2020 у справі N 343/2242/16, від 10.10.2019 у справі N 2340/2910/18, від 12.08.2020 у справі N 755/14023/17, від 13.10.2021 у справі N 263/14519/20, від 13.04.2021 у справі N 211/1113/18 (2-а/211/91/18), від 26.01.2022 у справі N 200/9761/20-а).

Не заперечує того, що сам по собі факт шлюбу, та навіть народження дітей, не є перешкодою для видворення іноземця за межі країни перебування, і Європейський суд з прав людини.

Так, у справі Jeunesse v. the Netherlands (no 12738/10) Європейський суд з прав людини відзначив, що: "коли держава-учасниця толерує присутність іноземця на своїй території… така держава-учасниця дозволяє іноземцю приєднатися до суспільства приймаючої країни, формувати стосунки та створити родину. Однак це не тягне за собою автоматично обов`язку влади держави-учасниці, внаслідок зобов`язань відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дозволити йому чи їй оселитися в цій країні".

Водночас, суд вважає за необхідне зазначити, що чоловік позивачки також є громадянином рф, та інші члени сім`ї, яких позивач зазначив в Анкеті, належність до громадянства України яких не встановлена. Крім того, за поясненнями представника позивача, позивач немає житла в Україні на праві власності, що спростовує наявність сталих зав`язків з Україною.

В обґрунтування протиправності рішення від 11.08.2023 позивачка зазначила також порушення процедури його прийняття, а саме: позивач вказав, що не був забезпечений перекладачем та адвокатом при прийнятті оскаржуваного рішення.

Про важливість забезпечення права особи на перекладача неодноразово наголошувалось в рішеннях Європейського суду з прав людини (рішення у справі "Лудіке, Белкасем і Коч проти ФРН" від 28 листопада 1978 року, у справі "Камазінскі проти Австрії" від 19 грудня 1989 року, у справі "Артіко проти Італії" від 30 травня 1980 року).

Верховний Суд неодноразово наголошував, що дотримання права іноземця на перекладача при прийнятті суб`єктом владних повноважень рішень відносно нього є достатньою і необхідною правовою підставою вважати, що він обізнаний з його змістом і сутністю, а отже, знає або повинен знати про втручання в його права.

Понад те, у спірних правовідносинах позивачка сама відмовилася від свого права ( у разі необхідності) на залучення перекладача, адже зазначила, що його не потребує. Зокрема, у поясненнях до рішення про примусове повернення до країни походження від 11.08.2023 підтверджується факт відмови позивача від перекладача (т.2 а.с.65).Крім того, у поясненнях не зазначено, що позивачка потребує представника

Верховний Суд неодноразово наголошував, що залучення перекладача до участі в розгляді адміністративної справи є правом особи, а не його обов`язком. У разі реальної потреби залучати перекладача орган міграційної служби в такому випадку зобов`язаний його забезпечити.

До того ж, у статті 17 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під назвою "Заборона зловживання правами" передбачено, що жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції".

Оскільки у спірних правовідносин позивач сама відмовилася від участі перекладача, то за таких умов суд не вважає її право порушеним.

Такий правовий підхід міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 522/7918/22 та від 16 березня 2023 року у справі № 522/5661/22.

Крім того, позивач вже тривалий час проживає на території Украйни та працює таксистом, тому посилання на порушення його права на перекладача, на думку суду, не є слушними.

Також судом не встановлено щодо порушення права на представника, оскільки за обставинами не встановлено, що позивачка заявляла про участь представника.

Відповідно до ч. 1ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Підстав для заборони примусового повернення або примусового видворення позивача, встановлених статтею 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", судом не встановлено.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

За таких обставин, судом не встановлена неспівмірність та непропорційність між застосованими до позивача заходами, передбаченими частиною першою статті 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", та його інтересами і правами, позаяк такі є адекватним реагуванням уповноваженого органу на порушення ним міграційного законодавства.

Також суд звертає увагу позивачки, що оскільки їй не заборонено в`їзд в Україну, тож після здійснення необхідних дій щодо законності перебування в Україні, вона матиме можливість повернутися.

Відповідно до ч. 4ст. 90 КАС України, суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи вищевикладені обставини у їх сукупності, суд вважає, що відповідачем в повній мірі належними та допустимими доказами доведено правомірність винесення рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадяники російської федерації ОСОБА_1 , а тому у задоволені адміністративного позову слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 1, 2, 19, 20, 72, 77, 96, 229, 242-246, 262, 288 КАС України, суд-

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення від 11.08.2023 громадянки рф ОСОБА_1 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянка рф, адреса: АДРЕСА_1

Представник позивача: Річко Олена Олександрівна, РНКОПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_2

Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, код ЄДРПОУ 37806243; 49000, м. Дніпро, вул. В. Липинського, 7.

Представник відповідача: Барабаш Людмила Василівна, 49000, м. Дніпро, вул. В. Липинського, 7.

Суддя С.С.Потоцька

Оригінал: reyestr.court.gov.ua