Окрема думка від 09 грудня 2025 р. у справі №466/2128/23 — Велика Палата Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА (збіжна)

суддів М. В. Мазура і О. О. Банаська

до постанови Великої Палати Верховного Суду

від 10 грудня 2025 року

Справа № 466/2128/23

Провадження № 14-96цс25

Епіграф

«(a) Узагальнення застосовних принципів

39. Суд зазначає, що стаття 1 Протоколу № 1, основною метою якої є захист особи від необґрунтованого втручання держави у мирне володіння її майном, може також передбачати позитивні зобов`язання, що вимагають від держави вживати певних заходів, необхідних для захисту права власності, особливо у випадках, коли існує прямий зв`язок між заходами, яких заявник може законно очікувати від влади, та ефективним володінням ним своїм майном... Навіть у горизонтальних відносинах можуть бути присутні міркування суспільного інтересу, які можуть накладати певні зобов`язання на державу…

40. Межі між позитивними та негативними зобов`язаннями держави за статтею 1 Протоколу № 1 не піддаються точному визначенню. Проте застосовні принципи є подібними. Незалежно від того, чи справа аналізується з точки зору позитивного обов`язку держави, чи з точки зору втручання державного органу, яке потребує обґрунтування, критерії, що застосовуються, по суті не відрізняються. Як втручання у мирне користування майном, так і утримання від дій повинні забезпечувати справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав особи...

41. …за певних обставин стаття 1 Протоколу № 1 може вимагати «певних заходів, необхідних для захисту права власності ... навіть у випадках, що стосуються судових спорів між фізичними особами або компаніями»...

42. Оцінюючи дотримання статті 1 Протоколу № 1, Суд повинен провести загальний аналіз різних інтересів, що є предметом спору, з огляду на те, що Конвенція має на меті захист прав, які є «практичними та ефективними». Він повинен зазирнути за зовнішні прояви та дослідити реальну ситуацію, що є предметом скарги…

… (b) Застосування зазначених принципів у цій справі …»

«Zolotas v. Greece (no. 2)»

(заява № 66610/09, рішення ЄСПЛ від 29 січня 2013 року)

Відмежуватися[1] не можна застосувати прецедент - де поставити кому?

Або як формулювати висновки, щоб забезпечити їх ефективність і практичність

1. Завдання законодавця полягає у формулюванні норми права таким чином, щоб вона могла бути застосовною до широкого кола відповідних правовідносин. На відміну від цього головним завданням суду є застосування абстрактної правової норми до конкретної життєвої ситуації з урахуванням усієї сукупності фактичних обставин справи.

2. Тому природно, що суди часто здійснюють тлумачення правових норм у світлі обставин конкретної справи, у зв`язку з чим їх висновки щодо їх застосування також нерідко тісно пов?язані з контекстом відповідної справи, а тому не повинні механічно повторюватися у справах, обставини яких істотно відрізняються.

3. Водночас визначення тієї межі, за якою відмінності фактичних обставин стають достатніми для іншого застосування тієї самої правової норми, є одним із найбільш складних і відповідальних завдань суду.

4. Обидві крайнощі в цьому питанні несуть серйозні ризики:

- суто механічне дотримання попереднього висновку Верховного Суду щодо застосування певної норми права без урахування істотних відмінностей фактичних обставин обох справ може призвести до несправедливості у конкретній ситуації;

- водночас надмірно вільна відмова від застосування сформульованого раніше правового висновку з посиланням на будь-яку, навіть неістотну, відмінність обставин здатна підірвати правову визначеність і спричинити суперечливість судової практики, що так само призводить до несправедливості.

5. Насправді ці труднощі давно відомі навіть у країнах загального права.

6. Недаремно колишній Голова Високого суду Австралії Ентоні Мейсон (1987-1995) у своїй статті з промовистою назвою "Використання прецеденту та зловживання ним" пригадав, дещо перефразувавши, слова лорда Ріда, сказані у 1972 році в одному з рішень Палати Лордів Сполученого Королівства, про те, що "жорстке дотримання прецеденту сприяло зростанню правової невизначеності, оскільки воно змушувало суди відмежовуватися від рішень, з якими вони не погоджувалися, на підставах, що не були належними. Штучні відмежування такого роду призводили до загальної неможливості наперед передбачити, чи буде суд у конкретній справі дотримуватися свого попереднього рішення" (Mason, A. (1988). The use and abuse of precedent. Australian Bar Review, 4(2), P. 100). Але розмірковуючи далі, він відзначив і зворотну тенденцію: "складається враження, що іноді прецедент трансформується із судової політики на своєрідний спосіб мислення. Подекуди простежується тенденція застосовувати необов`язкові рішення та obiter dicta без будь-якої спроби оцінити їхню переконливість… У своїй крайній формі такого роду суддівська покірність поширюється навіть на те, що було сказано при вирішенні питань факту, перетворюючи фактичні висновки на правові положення всупереч принципу, згідно з яким прецедент стосується права, а не фактів" (Там само, P. 106).

7. Власне для того, щоб уникнути цих крайнощів і значно полегшити судам завдання щодо розв`язання цієї дилеми (коли необхідно застосовувати висновок Верховного Суду, а коли можна від нього відмежуватись) самому Верховному Суду (і особливо Великій Палаті) доцільно ретельніше підходити до формулювання своїх власних висновків.

8. З одного боку, необхідно вкрай обережно формулювати категоричні загальні висновки на підставі обставин однієї конкретної справи, коли неможливо наперед охопити все різноманіття потенційних життєвих ситуацій. Як кажуть американські судді, "hard cases make bad law" ("складні справи породжують погане право") - відомий уже понад два століття афоризм, який означає, що крайній випадок є неналежною основою для формування загального правила. При цьому слід пам`ятати, що правовий висновок, який виглядає переконливим у межах конкретної справи, за дещо інших фактичних обставин може виявитися непридатним для застосування.

9. З іншого боку, слід уникати й протилежної крайності - надмірного «прив`язування» правового висновку до унікальних, фактично неповторних обставин конкретної справи, коли існує можливість і потреба сформулювати більш універсальний принцип, який можливо буде застосувати до більш широкого кола правовідносин (але залишивши при цьому місце для його гнучкої адаптації до індивідуальних обставин інших справ). Невиправдане казуїстичне звуження правового висновку замість формування більш загального правила не лише зменшує його регулятивну цінність, але й створює ризик того, що суди нижчих інстанцій фактично уникатимуть його застосування, формально «відмежовуючись» від нього шляхом посилання на відмінність фактичних обставин, навіть коли ці відмінності насправді не є достатньо суттєвими.

10. Прецедентна практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) демонструє гарний приклад того, як можна знаходити належний баланс між необхідністю вирішити окрему справу з її унікальним набором фактичних обставин і потребою у формулюванні загальних стандартів для всіх країн-членів Ради Європи, яким притаманне широке різноманіття та національні особливості у багатьох питаннях.

11. У межах цієї окремої думки навряд чи доцільно детально зупинятися на всіх деталях (тим більше, що на цю тему в Інтернеті можна знайти чудову статтю професора Яннеке Герардса - Janneke Gerards, Margin of Appreciation and Incrementalism in the Case Law of the European Court of Human Rights, Human Rights Law Review, Volume 18, Issue 3, September 2018, Pages 495-515, https://doi.org/10.1093/hrlr/ngy017), але, якщо коротко, то стикаючись із новою та складною сферою правовідносин, ЄСПЛ:

- або спочатку формує свою практику інкрементно - обережно розвиває її від справи до справи, роблячи висновки, які тісно пов?язані з обставинами справи, утримуючись від далекосяжних рішень, щоб потім на основі напрацьованої практики сформулювати "загальні принципи", за потреби уточнюючи, удосконалюючи та гармонізуючі (якщо існували на перший погляд суперечливі рішення) свої підходи до відповідної категорії справ,

- або одразу намагається сформулювати "загальні принципи", які необхідно застосувати в цій і наступних справах і які уточнює в подальшому.

12. У будь-якому разі наведений в епіграфі фрагмент з рішення ЄСПЛ не тільки є доречним за своїм змістом (відносно цієї справи), але й показує типову структуру, яка зараз характерна для багатьох його рішень. Ця структура передбачає, що за кожним окремим питанням скарги ЄСПЛ спочатку викладає "загальні принципи", які дотичні до відповідної ситуації, а вже потім застосовує їх до обставин конкретної справи. Такий підхід дозволяє Суду виконати одразу дві функції - і визначити загальний стандарт оцінки в подібних ситуаціях, і забезпечити належну гнучкість при застосуванні цього стандарту у зовні схожих, але часто не зовсім ідентичних ситуаціях.

13. Таким чином, практика ЄСПЛ розвивається на двох взаємопов`язаних рівнях: через формулювання «загальних принципів» - відносно стабільних стандартів, здатних гнучко адаптуватися до нових ситуацій, навіть якщо вони мають певні відмінності, і через більш вузькі, конкретизовані висновки, яких Суд доходить при застосуванні цих принципів у конкретній справі. Якщо перші мають більш універсальний і гнучкий характер, то другі, будучи менш загальними через пов?язаність із певним набором унікальних фактичних обставин справи, стають важливим орієнтиром (прикладом) для вирішення справ, які є достатньо подібними.

14. Власне ця окрема думка стосується не результату вирішення Великою Палатою Верховного Суду цієї окремо взятої справи (з яким ми погоджуємося), а сформульованого у ній висновку щодо застосування норми права, який за своїм призначення має формувати подальшу судову практику з відповідного питання.

Чи є абсолютним право співвласника, який володіє часткою у спільному майні, на одержання від інших співвласників компенсації вартості його частки?

15. Ця справа стосувалася тлумачення й застосування ч. 2 ст. 364 Цивільного кодексу України (далі - ЦК).

16. За змістом цієї норми, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

17. Раніше Велика Палата вже зробила певні висновки щодо цього питання у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, де розглядався спір про поділ спільної сумісної власності подружжя на неподільну річ - автомобіль, придбаний у шлюбі. У наведеній справі суд першої інстанції ухвалив рішення, яким: визнав автомобіль спільним майном подружжя; припинив їхнє право спільної сумісної власності на цей об`єкт і виділив його у власність відповідача; стягнув з останнього на користь позивачки грошову компенсацію у розмірі 1/2 ринкової вартості автомобіля.

18. Велика Палата залишила в силі це рішення суду першої інстанції, зробивши такі висновки:

"46. Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним аргумент позивачки про безпідставне неврахування судом апеляційної інстанції акта виконаних робіт № 50715-А від 12 січня 2021 року, що нібито засвідчує платоспроможність відповідача. Така платоспроможність не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач. У разі задоволення цього позову відповідач стає одноосібним власником речі. Тому його не можна вважати неплатоспроможним. Більше того, якщо для задоволення позову про стягнення коштів суд мав би враховувати платоспроможність відповідача на час розгляду справи, то стягнення у судовому порядку багатьох боргів було би неможливим саме з цієї причини.

47. Факт відсутності у відповідача коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві сам по собі не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати. Якщо у цього відповідача будуть відсутні кошти, зокрема регулярні доходи, для реального виконання рішення суду, за яким на користь позивача треба виплатити компенсацію, то під час виконавчого провадження виконавець може звернути стягнення на майно відповідача, у тому числі на присуджену йому річ (стаття 56 Закону України «Про виконавче провадження»). Виручені від реалізації кошти спрямовуються на задоволення вимог стягувача, сплату виконавчого збору, відшкодування витрат виконавчого провадження тощо.

48. Тому хибним є висновок апеляційного суду про те, що стягнення на користь позивачки компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя становитиме для відповідача надмірний тягар, суперечитиме принципу пропорційності та порушуватиме баланс приватних інтересів. За обставин цієї справи дисбаланс останніх виник якраз унаслідок того, що апеляційний суд відмовив у задоволенні вимог про виділення автомобіля у власність відповідача та стягнення з останнього на користь позивачки компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на це майно.

49. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок апеляційного суду про те, що таке стягнення призведе до порушення права відповідача на мирне володіння його майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції), зокрема внаслідок нібито примусового набуття права власності на автомобіль і відсутності згоди на виплату компенсації позивачці. Відповідач є власником цієї речі як такої, яку він придбав разом із позивачкою у шлюбі, тобто у спільну сумісну власність. Тому не є примусовим набуттям права приватної власності стягнення з одного співвласника такого майна компенсації на користь іншого співвласника, який відмовляється від своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, щоби врегулювати конфлікт щодо користування та розпорядження нею. Більше того, суд не позбавляє відповідача його частки у праві на це спільне майно, а через рішення про стягнення з останнього відповідної компенсації збалансовує інтереси двох співвласників, які не дійшли згоди щодо долі неподільної речі.

50. Згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов`язковою. За змістом частини четвертої статті 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом частини другої статті 364 ЦК України, за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки у неподільній речі".

19. Отже, тепер Велика Палата розглядала питання про відступ від процитованого висновку в частині про те, що платоспроможність (чи бажання) відповідача не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач.

20. Велика Палата не знайшла підстав для відступу від цього висновку, але вирішила відмежуватися від нього, "оскільки спірні правовідносини не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається".

21. З одного боку, таке відмежування було цілком виправданим, оскільки обставини цієї справи дійсно є досить специфічними та істотно відрізняються від справи, розглянутої у 2022 році.

22. Зокрема, предметом спору в цій справі були частки у праві власності на квартиру, яка ніколи не перебувала у спільній сумісній власності сторін спору. Позивачці належить 3/5 часток у праві власності на цю квартиру, які вона придбала на електронних торгах у 2014 році за 80 500 грн., тоді час як відповідачам, для яких зазначена квартира є єдиним житлом (на відміну від позивачки, яка ніколи до неї не вселялася) - по 1/5 частці кожному. Позивачка зазначала, що відповідачі є сторонніми для неї особами, через що спільне володіння і користування цією квартирою є неможливим, а її пропозиції щодо викупу їхніх часток відповідачі ігнорують. У зв?язку з цим вона просила припинити її право власності на належні їй частки та стягнути солідарно з відповідачів грошову компенсацію вартості цих часток у розмірі 1 321 605 грн.

23. Велика Палата дуже ретельно підійшла до оцінки балансу інтересів сторін справи та пропорційності втручання (у випадку задоволення позову) у права відповідачів на мирне володіння майном і на житло. У результаті Велика Палата дійшла обґрунтованого висновку, що задоволення позову поклало б на відповідачів надмірний тягар і потенційно могло призвести до втрати єдиного житла (на відміну від позивачки, яка в це житло ніколи не вселялася).

24. З іншого боку, слова «платоспроможність не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач» у постанові Великої Палати від 08 лютого 2022 року сформульовані занадто загально і категорично, у зв?язку з чим суди нижчих інстанцій навряд чи могли так само вільно відмежуватися від наведеної справи, не будучи «звинуваченими» у недотриманні висновку Великої Палати.

25. До того ж, будучи прочитаним буквально, цитований висновок, викладений у постанові від 08 лютого 2022 року, дещо не узгоджується з мотивами, наведеними у цій постанові:

«59. Аналіз наведених приписів ЦК України дає підстави для висновку, що як механізм, визначений статтею 365 ЦК України, для якого законодавець визначив умови застосування, так і механізм, встановлений статтею 364 ЦК України, з урахуванням урегульованих у пункті 6 статті 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, повинен враховувати певні критерії, які спонукають суд під час вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, враховувати баланс інтересів сторін.

60. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, під час вирішення подібної категорії спорів суд має встановити: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі у справі; чи сплачують інші співвласники, які володіють та користуються майном, матеріальну компенсацію позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.

61. Механізм реалізації статті 364 ЦК України, що був закладений законодавцем з метою вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, з огляду на принципи розумності, добросовісності та справедливості не може функціонувати без урахування спроможності інших співвласників виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно, щоб це не становило надмірного тягаря для них.

62. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що, оцінюючи категорію платоспроможності в широкому її розумінні з метою застосування механізму, визначеного статтею 364 ЦК України, потрібно враховувати, що це не лише про економічну складову, а й про врахування конкретної життєвої ситуації, в якій виник спір, саме тому питання платоспроможності, яке суд має дослідити, виходить за межі звичайних математичних розрахунків. Платоспроможність особи формується не лише за розміром доходу, а й обставинами та способом життя, які сприяють або обмежують її фінансову свободу. У жодному разі платоспроможність не зводиться до відомостей, отриманих із банківських рахунків чи довідки про доходи з місця роботи. Таку спроможність потрібно оцінювати комплексно - з урахуванням наявності майна, доступу до джерел доходу, соціального статусу, віку, стану здоров`я, витрат на базові потреби тощо».

26. Але те, що Велика Палата сама ідентифікувала як «висновок про застосування норми права» в цій справі насправді сформульований значно вужче і більшою мірою пов?язаний із обставинами справи, де мова йшла про єдине житло відповідачів:

"під час вирішення спорів про припинення права на частку у праві спільної часткової власності на квартиру (житловий будинок), яка є єдиним житлом відповідача (відповідачів), суд зобов`язаний оцінювати реальну платоспроможність відповідача (відповідачів) сплатити компенсацію без втрати єдиного житла, перевіряти дотримання принципу пропорційності втручання у право на житло відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та забезпечувати справедливий баланс інтересів співвласників з урахуванням засад добросовісності, розумності й справедливості (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України)" (п. 5).

27. Наприкінці постанови викладено дещо ширший варіант висновку, який, однак, так само тісно пов?язаний із обставинами справи:

"131. Під час вирішення спорів за вимогою одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні, яким є житло, шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, підлягає врахуванню майновий стан відповідача (відповідачів), а саме можливість сплатити компенсації вартості частки, право позивача на яку припиняється та передається відповідачу (відповідачам), та чи не призведе виконання відповідного рішення про стягнення компенсації до звернення стягнення на ту частку, право на яку передано іншим співвласникам відповідним судовим рішенням.

132. Вирішуючи спори у справах про припинення права на частку в об`єктах нерухомості, особливо у тих, які є єдиним житлом, мають враховуватися особливості такого об`єкта, оцінюватися баланс інтересів сторін спору з урахуванням платоспроможності особи, на яку покладається обов`язок сплатити компенсацію за частку іншого співвласника, та критерії втручання у право особи на житло відповідно до приписів статті 8 Конвенції.

133. Примусове стягнення компенсації у розмірі, що перевищує фінансові можливості відповідача (відповідачів) та неминуче призведе до втрати його (їх) єдиного житла, порушує принцип пропорційності та покладає на відповідача (відповідачів) індивідуальний і надмірний тягар".

28. На нашу думку, Велика Палата не повинна була обмежуватися формулюванням такого «вузького» висновку, який значною мірою зосереджений на фактах справи, оскільки в попередній справі Велика Палата вже зробила більш абстрактний висновок.

29. Це не означає, що необхідно було саме відступати від попереднього висновку, адже він виглядає цілком правильним за обставин справи, де він був сформульований, і вочевидь може бути застосований у тих ситуаціях, коли визнання за відповідачем права власності на частку позивача у спірному майні саме по собі або разом із іншими обставинами належним чином збалансовуватиме його обов`язок виплатити компенсацію її вартості, навіть якщо він не може цього зробити одразу.

30. Тим не менше необхідно було прямо уточнити, що слова «платоспроможність не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач» у постанові від 08 лютого 2022 року не слід читати як універсальне правило, оскільки можуть існувати ситуації (як, наприклад, у цій справі), які свідчать, що право співвласника, який володіє часткою у спільному майні, на одержання від інших співвласників компенсації вартості його частки не є абсолютним і може бути реалізоване за умови, якщо це не покладатиме надмірного індивідуального тягаря на протилежну сторону спору.

31. Користуючись словами з рішення ЄСПЛ, наведеного в епіграфі, саме «проведення загального аналізу різних інтересів, що є предметом спору» і «забезпечення справедливого балансу між» ними мало стати ключовим висновком Великої Палати і загальною умовою застосування ч. 2 ст. 364 ЦК. Водночас ця справа, разом із справою, розглянутою у 2022 році, слугуватимуть чудовими прикладами того, як необхідно шукати зазначений баланс прав і інтересів сторін у різних ситуаціях і які чинники можуть впливати на остаточний результат вирішення конкретної справи.

Судді М. В. Мазур

О. О. Банасько

[1] Відмежування від прецеденту (англ. distinguishing a precedent) - це правовий прийом в англо-американській системі права, за допомогою якого суд обґрунтовує незастосування обов`язкового судового прецеденту до поточної справи шляхом розрізнення фактів. На відміну від скасування прецеденту (overruling)або відступу від нього (departing from precedent), відмежування не заперечує правомірність попереднього прецеденту, а лише стверджує, що він не стосується конкретної ситуації через різницю фактичних обставин цих справ.