Постанова від 17 грудня 2025 р. у справі №461/388/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 461/388/25 Головуючий у 1 інстанції: Волоско І.Р.

Провадження № 22-ц/811/2298/25 Доповідач в 2-й інстанції: Савуляк Р. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 грудня 2025 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

Головуючого судді: Савуляка Р.В.

суддів: Мікуш Ю.Р., Шандри М.М.

секретаря: Заяць Я.І.

з участю: представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 , представника виконавчого комітету Львівської міської ради – Шевченко М.І., представника Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради – Піхоцької Л.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Львівської міської ради, треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про скасування рішення органу місцевого самоврядування,-

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Виконавчого комітету Львівської міської ради, треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про скасування рішення органу місцевого самоврядування.

В обґрунтування позовних вимог покликалася на те, що вона разом з третіми особами є співвласниками багатоквартирного будинку за адресою АДРЕСА_1 .

У користуванні мешканців будинку протягом тривалого часу перебували підвальні приміщення у зазначеному будинку АДРЕСА_1 , зокрема підвальне приміщення № 8-1, площею 15,1 м2.

Рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради від 26 січня 2024 року № 118 “Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлові приміщення та будівлю, які належать до комунальної власності Львівської міської територіальної громади”, з врахуванням додатку до рішення, відповідач зареєстрував за Львівською міською радою право комунальної власності на підвал під літ. «8-1» в будинку по АДРЕСА_1 .

На підставі оскаржуваного рішення відбулась державна реєстрація права комунальної власності Львівської міської ради на спірне приміщення.

05 листопада 2010 року рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради вже приймалось рішення про оформлення у комунальну власність Львівської міської ради нежитлових приміщень під індексами 1,2,3,4 загальною площею 40 кв.м будинку АДРЕСА_1 , при цьому спірне приміщення № 8-1, площею 15,1 м2 в комунальну власність не передавалось.

Покликаючись на висновки Конституційного суду України, викладені у рішенні від 09 листопада 2011 року у справі № 1- 22/2011 про те, що власники квартир багатоквартирних житлових будинків незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку, а також на приписи Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" від 14 травня 2015 року № 417-VІІІ, вважала, що всі підвальні приміщення, на які не було оформлено право власності в попередні періоди, є спільною сумісною власністю всіх співвласників багатоквартирного будинку і внаслідок прийняття оскаржуваного рішення наведене підвальне приміщення протиправно було вилучено із володіння користування співвласників багатоквартирного будинку.

На підставі викладеного, просила скасувати рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради від 26 січня 2024 року № 118 “Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлові приміщення та будівлю які належать до комунальної власності Львівської міської територіальної громади”, в частині рішення про реєстрацію Львівським міській територіальній громаді в особі Львівської міської ради право комунальної власності нежитлове приміщення - підвал під літ. «8-1» в будинку по АДРЕСА_1 .

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 30 травня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Львівської міської ради, треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про скасування рішення органу місцевого самоврядування – відмовлено.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 травня 2025 року оскаржив представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 .

В апеляційній скарзі покликається на те, що рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 26 січня 2024 року № 118 зареєстровано за Львівською міською радою право комунальної власності на підвал під літ. «8-1» в будинку АДРЕСА_1 , однак спірне приміщення знаходилося в статусі житлових приміщень, а зміна правового режиму спірного приміщення з житлового на нежитлове не відбулася.

Сам факт передачі в комунальну власність приміщень, правовий режим яких не був змінений на нежитлові є підставою для скасування відповідного рішення органу місцевого самоврядування.

Після прийняття Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» всі підвальні приміщення, на які не було оформлено право власності в попередні періоди автоматично визнаються сумісною власністю всіх співвласників багатоквартирного будинку.

Реєстрація права власності на підвал за Львівською міською радою є незаконною, оскільки підвали належать до допоміжних приміщень багатоквартирного будинку.

Допоміжне приміщення у багатоквартирному будинку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців, а без доступу до цього приміщення експлуатація будинку є неможливою.

Наявні в матеріалах справи архівні договори оренди спірного приміщення є неналежними та недопустимими доказами, оскільки це приміщення зареєстровано за Львівською міською радою у 2024 році, тому до цього часу Львівська міська рада не мала повноважень укладати договори оренди на приміщення, які їй не належать.

Просить рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 травня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, пояснення представника виконавчого комітету Львівської міської ради – Шевченко М.І., представника Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради – Піхоцької Л.В.,на заперечення доводів апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення у межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з огляду на наступне.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом та матеріалами справи встановлено, що позивач ОСОБА_1 разом із третіми особами ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 є співвласниками багатоквартирного будинку за адресою АДРЕСА_1 .

В будинку АДРЕСА_1 знаходиться нежитлове приміщення у підвалі № 8-1, загальною площею 15,1 кв.м, яке перебуває у власності Львівської МТГ в особі Львівської міської ради.

Право власності зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер майна: 2926906246060.

Згідно зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно нежитлове приміщення у підвалі № 8-1 загальною площею 15,1 кв. м. на АДРЕСА_1 перебуває в комунальній власності Львівської міської територіальної громади в особі Львівської міської ради.

Рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради від 26 січня 2024 року № 118 “Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлові приміщення та будівлю які належать до комунальної власності Львівської міської територіальної громади” зареєстровано за Львівською міською радою право комунальної власності, серед іншого, на підвал під літ. «8-1» в будинку по АДРЕСА_1 .

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для прийняття рішення (в частині рішення щодо приміщень в будинку на АДРЕСА_1 ) був лист ЛКП «Вулецьке», зареєстрований у Львівській міській раді 28 грудня 2023 року за №4-3501-60940, яким скеровано оригінал технічного паспорта.

З матеріалів інвентаризаційної справи на будинок на АДРЕСА_1 вбачається, що станом на 26 квітня 1967 року, спірне приміщення використовувалося як житлове.

Згідно з поверхового плану будинку, спірний об`єкт ізольований, має окремий вхід та доступ до нього не здійснюється через приватну власність.

Об`єкт відокремлений стінами та перекриттям, згідно інформації із технічного паспорта на спірне майно від 12 квітня 1991 року виданий ЛОРБТІ та ЕО – матеріал зовнішніх стін – цегла, матеріал перекриття – залізобетон. Із технічної документації вбачається, що приміщення обладнане вікном.

Згідно з п. 2.5 ДБН В.2.2-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення» розміщення житлових приміщень у цокольних, підвальних і підземних поверхах житлових будинків не допускається.

У зв`язку з цим Львівська міська рада почала використовувати спірні приміщення як нежитлові, а саме передавати їх в оренду.

Встановлено, що спірні приміщення впродовж тривалого періоду часу були предметом договору оренди №3143 від 28 грудня 1993 року, укладеного Фондом комунального майна з Установою дитячо-юнацьких молодіжних клубів Франківського району.

Згідно акту про списання багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 з балансового обліку ЛКП «Затишне», у пункті 2.4 акта зазначено, що площа нежитлових приміщень – 55,9 кв. м, у п. 2.5 – площа допоміжних приміщень становить 86,5 кв. м, у тому числі підвали – 42,5 кв. м.

Отже, у площу нежитлових приміщень (55,9 кв. м) увійшли: - приміщення під інд. 1, 2, 3, 4 загальною площею 40,8 кв. м (РНОНМ 1977080946101), право комунальної власності на які зареєстроване ще 05.01.2011; - приміщення під інд. 8-1 загальною площею 15,1 кв. м (РНОНМ 2926906246060), право комунальної власності на яке зареєстроване 12 квітня 2024 року на підставі оскаржуваного рішення виконавчого комітету №118 від 26 січня 2024 року.

Як вбачається з поверхового плану та експлікації від 26.04.1967, місця загального користування в підвалі це приміщення під інд. І, ІІ, ІІІ, IV, V VI загальною площею 48,9 кв. м (після переобмірів площа 42,5 кв. м).

Згідно з п. 65 Порядку проведення технічної інвентаризації об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року №488, допоміжні приміщення багатоквартирного будинку нумеруються римськими цифрами.

Проте спірне приміщення під інд. 8-1 і в поверховому плані від 26 квітня 1967 року, і в технічному паспорті від 12 квітня 1991 року, і в технічному паспорті від 25 березня 2024 року позначене арабськими цифрами, що вказує на його статус як нежитлового, а не допоміжного приміщення.

Ухвалюючи оскаржуване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що факт використання спірного приміщення як житлового, а також перебування спірних приміщень в оренді, підтверджує ту обставину, що спірні приміщення не відносяться до допоміжних приміщень будинку, та спростовує твердження позивача, що із прийняттям оскаржуваного рішення виконавчого комітету, підвальне приміщення було протиправно вилучено із володіння та користування співвласників багатоквартирного будинку, так як ніколи не використовувалося мешканцями.

З таким висновком колегія суддів погоджується з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно положень ст.ст. 12, 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).

Згідно ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Непорушність права власності закріплено і у статті 321 Цивільного кодексу України, відповідно до частини першої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до положень ст. 4 ЖК України, ст. 382 ЦК України нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав (частина друга статті 382 ЦК України).

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» багатоквартирний будинок визначено як житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна; співвласник багатоквартирного будинку - власник квартири або нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку; спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

За приписами статті 1 вказаного Закону допоміжними є приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення), нежитловим - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц зазначено, що «нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. На час приватизації позивачами квартир було чинним Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, у пункті 17 якого прямо вказувалося, що нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Порядок передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність визначається Кабінетом Міністрів України. За змістом наведених норм можна виснувати, що у житлових будинках можуть бути як допоможні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо). У багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, потрібно виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання».

Звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_1 , обґрунтовуючи позовні вимоги, покликалась на те, що підвальне приміщення № 8-1, площею 15,1 м2 у будинку АДРЕСА_1 , перебувало протягом тривалого часу у користуванні мешканців будинку та є допоміжним приміщенням будинку.

В той же час, судом першої інстанції, встановлено, що станом на 26 квітня 1967 року, спірне приміщення використовувалося як житлове, об`єкт ізольований, має окремий вхід та доступ до нього не здійснюється через приватну власність, відокремлений стінами та перекриттям, згідно інформації із технічного паспорта на спірне майно від 12 квітня 1991 року виданий ЛОРБТІ та ЕО – матеріал зовнішніх стін – цегла, матеріал перекриття – залізобетон, приміщення обладнане вікном, крім цього, спірне приміщення під інд. 8-1 і в поверховому плані від 26 квітня 1967 року, і в технічному паспорті від 12 квітня 1991 року, і в технічному паспорті від 25 березня 2024 року позначене арабськими цифрами, що вказує на його статус як нежитлового, а не допоміжного приміщення.

Визначальним для правильного вирішення цього спору є з`ясування та визначення правового статусу спірних приміщень у будинку з урахуванням характеристик таких приміщень.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Тобто, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Матеріали справи не містять відомостей про зміну статусу спірного приміщення на допоміжне на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування чи переобладнання такого приміщення.

Як в суді першої, так і в суді апеляційної інстанцій, позивачкою не ставилось питання про проведення по справі судової будівельно-технічної експертизи для вирішення питання статусу спірного приміщення.

Отже, висновки суду першої інстанції про те, що спірне приміщення, не є допоміжним приміщенням, правильні, оскільки під час протягом тривалого часу статус спірного приміщення був визначений як житлове приміщення, після чого таке приміщення використовувалося як нежитлове та було об`єктом оренди, тому спірне приміщення має статус самостійного об`єкта нерухомого майна та не підпадає під правовий режим допоміжного приміщення.

Встановивши ненадання позивачкою доказів того, що спірне приміщення є допоміжним приміщенням в силу приписів пункт 2 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», колегія суддів доходить висновку, що право позивачки не є порушеним, і тому не підлягає судовому захисту.

Лист ЛМКП «Львівводоканал» від 17 лютого 2025 року та протокол зборів співвласників багатоквартирного будинку від 24 жовтня 2020 року, на які покликається скаржник в апеляційній скарзі, не спростовують того факту, що спірне приміщення має статус нежитлового та є самостійним об`єктом нерухомого майна.

Матеріали справи не містять відомостей про зміну статусу спірного приміщення на допоміжне на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування чи переобладнання такого приміщення.

Інші доводи апеляційної скарги висновок суду першої інстації не спростовують і зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підстав для його скасування з мотивів, викладених у апеляційних скаргах, колегія суддів не знаходить.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 – залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 травня 2025 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 08 січня 2026 року.

Головуючий: Савуляк Р.В.

Судді: Мікуш Ю.Р.

Шандра М.М.