Постанова від 07 січня 2026 р. у справі №380/7001/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 січня 2026 рокуЛьвівСправа № 380/7001/25 пров. № А/857/44801/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Гудима Л.Я.,

суддів: Качмара В.Я., Онишкевича Т.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Шевченківського відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2025 року, головуючий суддя – Гавдик З.В., ухвалене у м. Львів, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Шевченківського відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач – ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Шевченківського ВСЗ УСЗ ДГП Львівської МР, в якому просила визнати протиправною бездіяльність Шевченківського відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради щодо не встановлення ОСОБА_1 , статусу особи «член сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни» та видачі посвідчення встановленого зразка; зобов`язати Шевченківський відділ соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради встановити ОСОБА_1 статус особи «член сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни» та видати посвідчення встановленого зразка.

В обґрунтування своїх позовних вимог посилалася на те, що вона, як дружина особи, яка відповідно до ст.ст. 4, 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» належить до ветеранів війни, є особою, на яку в порядку ст. 10 даного Закону поширюється його чинність.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2025 року адміністративний позов задоволено; визнано протиправними дії Шевченківського відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради щодо відмови у видачі ОСОБА_1 посвідчення «Член сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни» встановленого зразка та встановлені статусу особи, на яку поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; зобов`язано Шевченківського відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради встановити ОСОБА_1 статус особи на яку поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та видати посвідчення «Член сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни» встановленого зразка.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, Шевченківський ВСЗ УСЗ ДГП Львівської МР оскаржив його в апеляційному порядку, який, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.

Свою апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що ОСОБА_2 , був особою з інвалідністю внаслідок війни ІІІ групи, а не особою з інвалідністю загального захворювання. А отже, відповідно до чинного Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» відсутністю будь-які підстави встановлення статусу член сім`ї загиблого (помелого) ветерана війни ОСОБА_1 , відповідно до ст. 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а Шевченківський відділ соціального захисту діяв у межах наданих йому повноважень.

На підставі пункту 1 частини 1 статті 311 КАС України розгляд справи проводиться в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що подана апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 була дружиною померлого ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 та свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 .

Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_3 ОСОБА_2 був особою з інвалідністю 3 групи і мав право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - осіб з інвалідністю внаслідок війни.

Постановою №37, виданою ДУ «ТМО МВС України по Львівській області від 02.08.2024 року, встановлено, що захворювання ОСОБА_2 «Гіпертонічна хвороба ІІ Стадія, ступінь 2, ризик високий, ІХС, стенокардія напруги ФК ІІ. Атеросклеротичний кардіосклероз СН І ст.», яке ускладнилось: «Ішемічна кардіоміопатія. Серцева недостатність», що призвело до смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), Так, пов`язані з проходженням служби в поліції.

Позивач звернулася до відповідача із заявою про надання їй статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни.

Листом № З-М-11482-260310-260310 від 17.02.2025 року позивачу відмовлено у наданні статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни, оскільки захворювання, яке призвело до смерті її чоловіка, пов`язане з проходженням служби в поліції, не є підставою для встановлення, як його дружині, статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни згідно з абзацом першим пункту 1 частини першої статті 10 Закону.

Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки померлий чоловік ОСОБА_2 визнаний за життя особою з інвалідністю другої групи та мав право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, то відповідно до вимог пункту 2 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту» позивач має право на встановлення статусу члена сім`ї померлого ветерана війни та отримання посвідчення.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи з огляду на наступне.

Правовий статус ветеранів війни регламентується Законом України від 22.10.1993 №3551-ХII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон №3551-ХII).

Згідно зі ст. 4 Закону №3551-XII ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.

Частиною 1 ст. 7 Закону №3551-XII передбачено, що до інвалідів війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов`язків військової служби (службових обов`язків) чи пов`язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з`єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Великої Вітчизняної воєн або з участю в бойових діях у мирний час.

Згідно з пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 20-РП/04 ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. Розділ 11 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту» визначає поняття і зміст статусу ветеранів війни (учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни) та осіб, на яких поширюється дія його положень. Це колишні військовослужбовці, які безпосередньо як у воєнний, так і в мирний час, виконували інші обов`язки військової служби та тилового забезпечення, пов`язані з необхідністю захисту Батьківщини, у тому числі з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій.

Пунктом 1 статті 10 Закону №3551-XIIвизначено, що до сімей загиблих (померлих) ветеранів війни належать сім`ї осіб, зазначених у статтях 6 і 7 цього Закону, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов`язків військової служби (службових обов`язків), а також внаслідок захворювання, пов`язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби (у тому числі на території інших держав) під час воєнних дій та конфліктів.

Відповідно до п. 2 ст. 10 Закону №3551-ХІІ чинність цього Закону поширюється на дружин (чоловіків) померлих осіб з інвалідністю внаслідок Другої світової війни, а також дружин (чоловіків) померлих учасників війни і бойових дій, партизанів і підпільників, визнаних за життя особами з інвалідністю від загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин, які не одружилися вдруге.

Пунктом 4 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 (далі - Положення №302) визначено, що членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, зазначеним у статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», видаються посвідчення з написом «Посвідчення члена сім`ї загиблого», а членам сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України, зазначеним у статті 10-1 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», видаються посвідчення з написом «Посвідчення члена сім`ї загиблого Захисника чи Захисниці України».

Абзацом другим пункту 7 Положення №302 визначено, що «Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни», «Посвідчення учасника війни» і відповідні нагрудні знаки, «Посвідчення члена сім`ї загиблого», «Посвідчення члена сім`ї загиблого Захисника чи Захисниці України» видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад за місцем реєстрації громадянина.

З наведеного слідує, що чинність Закону № 3551-ХІІ поширюється на дружин померлих учасників бойових дій, які за життя були визнані інвалідами, в разі якщо дружина не одружилась вдруге. При цьому, для набуття статусу особи, на яку поширюється чинність Закону № 3551-XII відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 10 цього Закону, повинні бути наявні сукупно три умови: померлий чоловік дружини повинен мати статус учасника бойових дій; померлий чоловік дружини повинен бути визнаний за життя інвалідом; дружина померлого учасника бойових дій не повинна одружитись вдруге.

З аналізу вище зазначених правових норм слідує, що для встановлення позивачу статусу дружини померлого Член сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни наявність наступних обставин: наявність у померлого чоловіка статусу, зокрема, інвалід війни; визнання померлого чоловіка за життя інвалідом від загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин пов`язаних з проходження військової служби чи участі у бойових діях, які не одружилися вдруге.

Саме такий правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 28.07.2022 у справі № 520/2798/19.

Як слідує з матеріалів справи, ОСОБА_2 був особою з інвалідністю 3 групи і мав право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - осіб з інвалідністю внаслідок війни.

Також, з матеріалів справи слідує, що позивач перебувала у шлюбі із померлим ОСОБА_2 з 02.11.2013 року.

Таким чином, оскільки померлий чоловік позивача, визнаний за життя особою з інвалідністю та мав право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідно до вимог пункту 2 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту» позивачка має право на встановлення статусу члена сім`ї померлого ветерана війни та отримання посвідчення, через що позовні вимоги є підставними та обґрунтованими, відтак підлягають задоволенню.

Колегія суддів вважає безпідставними покликання апелянта про відсутність підстав для надання позивачу статусу члена сім`ї померлого ветерана війни з огляду на те, що чоловік позивача не був особою з інвалідністю загального захворювання, оскільки норми пункту 2 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту» передбачають визнання померлого чоловіка за життя інвалідом також з інших причин.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В частині решти доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує, що, оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені сторонами, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.

Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді.

З огляду на наведене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.

Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Шевченківського відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2025 року у справі №380/7001/25 – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Постанову разом із паперовими матеріалами апеляційної скарги надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи.

Головуючий суддя Л. Я. Гудим

судді В. Я. Качмар

Т. В. Онишкевич