Постанова від 05 січня 2026 р. у справі №693/268/25 — Черкаський апеляційний суд

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження 22-ц/821/160/26Головуючий по 1 інстанції

Справа №693/268/25 Категорія: 308030000 Защитинська Т. І.

Доповідач в апеляційній інстанції

Фетісова Т. Л.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 січня 2026 року м. Черкаси

Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів цивільної палати:

суддя-доповідачФетісова Т. Л.

суддіСіренко Ю. В., Василенко Л.І.

секретар Івануса А.Д.

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника позивача адвоката Чутченка С. О. на рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 23.10.2025 (повний текст складено 23.10.2025, суддя в суді першої інстанції Защитинська Т. І.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , треті особи без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Жашківська міська рада, служба у справах дітей Жашківської міської ради, третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - приватний нотаріус Уманського районного нотаріального округу Шелудько В. П., про визнання недійсним договору дарування та усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення, визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою та зняття з реєстрації,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 у лютому 2025 року звернулася до суду з вищевказаним позовом, яким, після подальших уточнень, просила про визнання недійсним договору дарування та усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення, визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою та зняття з реєстрації, мотивуючи про те, що вона з 08.12.1990 по 20.11.2009 перебувала в шлюбі зі ОСОБА_8 , який розірвано 20.09.2009.

За час шлюбу позивач та її колишній чоловік ОСОБА_8 приватизували квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер. 31.03.2015 від імені покійного ОСОБА_8 належна йому 1/2 частка вищевказаної квартири продана ОСОБА_2 .

У 2015 та 2018 роках у 1/2 частині спірної квартири зареєструвались ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , які є відповідачами у справі.

Рішенням Жашківського районного суду від 22.01.2021 у справі № 693/295/20 договір купівлі продажу 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 , від 31.03.2015 визнано недійсним.

Після визнання недійсним договору купівлі продажу 1/2 частки спірної квартири відповідачі ОСОБА_9 не зняті із реєстрації у квартирі та, на думку позивача, перешкоджають їй у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, родина ОСОБА_9 не є членами сім`ї позивача, вона не надавала згоду на їх вселення, у разі припинення права власності на будинок втрачається і право користування жилим приміщенням у членів сім`ї колишнього власника.

На час звернення із позовною заявою до суду позивачу на праві власності належить 1/2 частина квартири за адресою: АДРЕСА_1 , а власником іншої 1/2 частини цієї квартири був син покійного ОСОБА_8 - відповідач ОСОБА_7 .

Під час розгляду справи в суді відповідач ОСОБА_7 подарував належну йому на праві власності 1/2 частку спірної квартири відповідачу ОСОБА_3 за договором дарування від 19.05.2025, який посвідчений приватним нотаріусом Шелудько В. П.

Позивачка вважає, що вказаний договір дарування є удаваним правочином, оскільки його укладення є формою зловживання правом та порушує права позивача як співвласника квартири, адже ОСОБА_7 та ОСОБА_3 не є родичами, позивач не надавала згоди на укладення договору дарування, який є прихованим договором купівлі-продажу.

Метою таких дій ОСОБА_7 є свідоме створення для позивача нестерпних умов проживання із особами, з якими у неї існує тривалий конфлікт.

Зазначені обставини стали підставами звернення з позовом у цій справі до суду.

Рішенням Жашківського районного суду Черкаської області від 23.10.2025 позов у справі залишено без задоволення за недоведеністю вимог позивачем щодо удаваності спірного договору дарування. Відповідно, вимоги щодо виселення відповідачів з належної їм на праві власності квартири та визнання їх такими, що втратили право користування належним їм житлом із зняттям їх з реєстрації теж не підлягають до задоволення як похідні позовні вимоги від основної. Крім того, суд посилається на те, що рішенням Жашківського районного суду від 07.11.2022 у справі 693/611/22 за позовом ОСОБА_1 до родини ОСОБА_9 про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, з ідентичними даному предметом та підставами позову, в задоволенні вимог відмовлено. Належних доказів, які б підтверджували порушення відповідачами умов спільного проживання в належній обом співвласникам квартирі позивачем суду не надано.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник позивача адвокат Чутченко С. О. подав засобами поштового зв`язку 06.11.2025 апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та новим рішенням задовольнити позовні вимоги.

Скаржник зазначає, що суд першої інстанції, відхиляючи позовні вимоги про визнання договору дарування недійсним, не врахував відсутність жодних підстав та мотивів для його укладення, що підтверджує його удаваність та мету укладення як спосіб обійти переважне право купівлі позивача.

Місцевий суд не врахував, що підстави позовів у справі № 693/611/22 та даній справі є різними, а саме норми ЖК України та ЦК України відповідно, отже підстав для висновків про преюдиційність рішення суду від 07.11.2022 у справі № 693/611/22 не має.

За рішенням суду у справі про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки спірної квартири щодо його сторін застосовано двосторонню реституцію, отже, укладаючи спірний договір дарування вони обійшли обов`язок повернути частку квартири та грошові кошти за недійсним договором купівлі-продажу, що є протиправним.

Судом першої інстанції не прийнято до уваги, що спершу відповідачі у спірну квартиру вселилися без належної правової підстави та постійно порушують права позивача, як власника частини помешкання.

У відзиві на апеляційну скаргу представник усіх відповідачів адвокат Шквира С.В. просить апеляційну скаргу відхилити як безпідставну, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін, оскільки вважає його законним та належним чином обґрунтованим.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до положень ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді, вивчивши та обговоривши наявні докази по справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.

При розгляді справи встановлено, що з 08.12.1990 по 20.11.2009 позивач перебувала у шлюбі зі ОСОБА_8 , який 20.09.2009 розірвано.

За час шлюбу позивач та її колишній чоловік ОСОБА_8 приватизували квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 23).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер.

31.03.2015 від імені покійного ОСОБА_8 , належна йому 1/2 частка квартири за адресою: АДРЕСА_1 , продана ОСОБА_2 .

У 2015, 2016, 2018, 2019 роках у 1/2 частині вказаної квартири зареєструвались ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 (т. 1 а.с. 150).

Рішенням Жашківського районного суду від 22.01.2021 у справі № 693/295/20 договір купівлі продажу 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 , від 31.03.2015 визнано недійсним (т. 1 а.с. 20).

На час звернення із позовною заявою до суду позивачу на праві власності належить 1/2 частина квартири за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 149), а власником іншої 1/2 частини цієї квартири є син покійного ОСОБА_8 - відповідач ОСОБА_7 (т. 1 а.с. 56-57).

Під час розгляду цивільної справи в суді відповідач ОСОБА_7 подарував належну йому на праві власності 1/2 частку спірної квартири відповідачу ОСОБА_3 згідно договору дарування від 19.05.2025, який посвідчений приватним нотаріусом Шелудько В. П. (т. 1 а.с. 139).

Крім того, у провадженні Жашківського районного суду перебувала цивільна справа

№ 693/611/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_9 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщення.

Рішенням Жашківського районного суду від 07.11.2022 у задоволенні позову відмовлено та рішення суду набрало законної сили 15.08.2022 (т. 1 а.с. 53-55).

Як вбачається із зазначеного рішення Жашківського районного суду під час розгляду цивільної справи № 693/611/22 судом встановлено, що позивач та родина ОСОБА_9 мають окремі особові рахунки на оплату комунальних послуг (т. 1 а.с. 54 зв.).

Позивачка пояснила, що вона перебувала тривалий час у шлюбі із покійним ОСОБА_8 , у шлюбі вони отримала та в подальшому приватизували квартиру за адресою: АДРЕСА_1 в рівних частках, в 2009 році чоловік із невідомих причин та без її згоди з нею розлучився, рішення суду про розірвання шлюбу не оскаржувала, із колишнім чоловіком та його сином ОСОБА_10 у них склались неприязні відносини, вони погрожували забрати у неї квартиру, ОСОБА_11 навіть судився про поділ квартири, однак спір програв, після смерті в 2014 році колишнього чоловіка ОСОБА_12 вона чекала 6 місяців щоб оформити спадщину на його частину квартири, однак дізналась, що частка квартири продана і в квартиру заселилась родина ОСОБА_9 .

Фактично квартира розділена між співвласниками, вона має власні рахунки на оплату комунальних послух, проблеми в оформленні субсидії в неї відсутні, однак родина ОСОБА_9 порушує її права як власника квартири, вони створюють нестерпні умови для проживання, з початком війни ОСОБА_9 виїхали за кордон та в квартирі не проживають, однак після закінчення війни вони ж повернуться і продовжать її тероризувати, свою згоду на укладення договору дарування ОСОБА_10 вона не надавала, а ОСОБА_9 та ОСОБА_13 не є родичами та друзями. ОСОБА_13 навмисно подарував свою частку в квартирі щоб позбавити позивача її житла.

Позивачем надано копію довідки про результати розгляду звернення ОСОБА_1 від 18.10.2025, складену дільничним офіцером поліції ВП № 1 Уманського РУП ГУНП в Черкаській області, із якої вбачається, що заяву ОСОБА_1 про незаконне вселення до її квартири за адресою: АДРЕСА_1 , родини ОСОБА_9 розглянуто в порядку ЗУ «Про звернення громадян» та встановлено між заявницею і Михайленками цивільно-правові відносини (т. 1 а.с. 26).

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 29.11.2010 у справі № 22ц-6924/2010 встановлено, що в 2010 році покійний чоловік позивача ОСОБА_8 звернувся до суду із позовом про поділ майна подружжя, а саме квартири адресою: АДРЕСА_1 , та рішенням Жашківського районного суду від 30.08.2010 позовні вимоги ОСОБА_8 задоволені та проведено поділ квартири.

ОСОБА_1 оскаржила рішення Жашківського районного суду, за результатами апеляційного розгляду цивільної справи рішення Жашівського районного суду скасовано та ОСОБА_8 відмовлено в задоволенні позовних вимог (т.1 а.с. 18-19).

Із наданої позивачем копії постанови Жашківського районного суду від 09.12.2020 та роздруківки із сайту «Судова влада» вбачається, що 03.11.2020 ОСОБА_4 в АДРЕСА_2 вчинила дрібне хуліганство щодо позивача.

Мотивуючи про порушення своїх прав щодо спірної квартири, позивачем заявлено позовні вимоги у цій справі про визнання недійсним договору дарування, як удаваного правочину, та усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення відповідачів, визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою та зняття з реєстрації, оскільки родина ОСОБА_9 вселилася у спірну квартиру без належних правових підстав.

Правовідносини, які виникли між сторонами справи на підставі вищенаведених фактичних обставин, мають таке правове регулювання.

Згідно ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Одночасно за положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Практика ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

За обставин даної справи позивач стверджує про порушення її прав щодо спірної квартири фактом зайняття її частини відповідачами, які на підставі, за її аргументами, недійсного правочину (договору дарування від 19.05.2025) проживають у спірному житлі.

Так за вимогами статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину (стаття 235 ЦК України).

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Вказані правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Відповідно до положень ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

У даному випадку позивачем не було надано доказів того, що спірний договір дарування від 19.05.2025 є удаваним, тобто таким, що оформлений для приховання іншого фактично наявного договору - за аргументами позивача договору купівлі-продажу, адже за правовими наслідками спірного договору відповідачі безоплатно отримали у власність від дарувальника частину квартири, що відповідає приписам статті 717 ЦК України, та фактично прийняли такий подарунок.

Натомість позивачем не доведено, що насправді обидві сторони вказаного правочину мали інші наміри за правовими наслідками його укладення.

Як вбачається з постанови ВС від 15.10.2025 по справі за № 381/1294/2025, що заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що, на його думку, є удаваним; б) спрямованість волі усіх сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Стороною позивача не надано суду доказів щодо істотних умов, на яких, на її думку, між сторонами було укладено прихований договір купівлі-продажу частини квартири, зокрема, грошової суму яку мав сплатити покупець як ціну договору тощо.

Також не надано доказів, на підставі яких суд міг встановити наявність мети, спрямованої на укладення саме договору купівлі-продажу, зокрема, докази отримання продавцем задатку (авансу), розписок про отримання ним коштів за договором тощо.

В свою чергу із пояснень в судовому засіданні представника відповідача ОСОБА_7 можна прийти до висновку про те, що він вирішив подарувати належну йому частку в праві власності відповідачці ОСОБА_3 - бабусі трьох неповнолітніх дітей, оскільки зважаючи на тривалі неприязні стосунки з позивачем та постійні конфлікти, він не має можливості особисто користуватися житлом, хоча і несе витрати на його утримання, при цьому за цих же обставин вказане житло є фактично неліквідним майном.

За змістом ч.2 ст.229 ЦК України мотив укладення правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом, для висновків про його дійсність, яка презюмується за ст. 204 ЦК України. Отже, посилання скаржника на те, що суд першої інстанції не врахував відсутність жодних підстав та мотивів для укладення договору дарування, що підтверджує його удаваність та мету укладення як спосіб обійти переважне право купівлі позивача, оскільки сам по собі мотив укладення того чи іншого правочину правового значення у аспекті його дійсності мати не може.

Посилання скаржника на те, що за рішенням суду у іншій справі про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки спірної квартири щодо його сторін застосовано двосторонню реституцію, отже, укладаючи спірний договір дарування вони обійшли обов`язок повернути частку квартири та грошові кошти за недійсним договором купівлі-продажу, що є протиправним, апеляційний суд вважає безпідставним, оскільки наявність судового рішення щодо певного правочину між сторонами не є перешкодою для укладення іншого правочину стосовно майна, яке фігурувало у правочині, попередньо визнаному судом недійсним. При цьому з матеріалів справи вбачається, що договір купівлі - продажу укладено між ОСОБА_10 та ОСОБА_14 , тоді як спірний договір дарування укладено з іншою особою - з ОСОБА_3 .

Так обмежень у можливості розпорядження власником своїм майном у зв`язку із визнанням судом недійсним попереднього правочину щодо такого майна законодавство України не містить.

Апеляційний суд приймає до уваги, що за обставин справи позивач доводить про порушення її прав спірним договором дарування 1/2 частки квартири, як співвласника іншої 1/2 частини.

Так згідно зі статтею 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред`явити до суду позов про переведення на нього прав та обов`язків покупця.

Одночасно позивач зобов`язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

Як вірно вказав суд першої інстанції, переважне право перед іншими особами на купівлю частки майна, яке знаходиться у спільній власності, з`являється у співвласника при продажі майна, проте в даній справі встановлено, що 1 / 2 частки квартири була подарована відповідно до договору дарування від 19.05.2025.

Отже на зазначені правовідносини положення статті 362 ЦК України не поширюються, що спростовує апеляційні аргументи скаржника про протилежне.

Далі, надаючи оцінку вимогам позивача про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення та визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою, апеляційний суд прийшов до таких висновків.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18.

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

Судовий захист повинен бути повним, відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (пункт 77 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц (постанова від 23 листопада 2021 року) зайняття житлового приміщення фактичним користувачем треба розглядати як таке, що не позбавляє власника його права володіння на майно, а створює лише перешкоди в користуванні володільцем своїм майном. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник нежитлового приміщення вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, тобто негаторний позов.

Зважаючи на викладене вище, апеляційний суд констатує, що у даному випадку позивач не є власником 1 / 2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить відповідачу ОСОБА_3 , відтак не може стверджувати про можливість захисту свого права власності на її власну 1 / 2 частину вказаної квартири у спосіб усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення, адже таким чином протиправно та без належної правової підстави позбавить відповідача права власності щодо належного їй майна.

Так негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Однак у цій справі позивачу не належить 1/2 частина спірної квартири право власності на яку наявне у відповідача ОСОБА_3 за чинним договором дарування.

Також не можна погодитися із аргументами позивача про необхідність захисту її права на частку у спірній квартирі шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою та зняття з реєстрації, оскільки відповідач ОСОБА_3 є власником іншої частини квартири та має право її використовувати для свого проживання та проживання інших осіб і членів її сім`ї.

Таким чином аргументи скаржника про те, що судом першої інстанції не прийнято до уваги, що спершу відповідачі у спірну квартиру вселилися без належної правової підстави та постійно порушують права позивача, як власника частини помешкання, на увагу не заслуговують, оскільки на час вирішення спору відповідач ОСОБА_3 має право власності на частину в спірній квартирі за чинним правочином (договором дарування) та може там проживати разом з іншими особами з різним правовим статусом.

Доказів порушення прав позивача фактом проживання відповідачів у спірній квартирі, частка у якій належить одному з відповідачів на праві власності, суду надано не було.

Слід враховувати також, що з позиції самої позивачки вбачається той факт, що фактично квартира розділена, сторони мають власні рахунки на оплату комунальних послуг, що доводить фактичну можливість використання спірного майна спільно співвласниками.

Посилання скаржника на те, що місцевий суд не врахував, що підстави позовів у справі № 693/611/22 та даній справі є різними, не мають правового значення у аспекті наявності самостійних та обґрунтованих висновків суду у даній справі про недоведеність порушення прав позивача відповідачами у справі, одному з яких належить 1/2 частина спірної квартири.

Інших доводів, які б свідчили про те, що спір у справі суд першої інстанції вирішив невірно, подана апеляційна скарга не містить.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 23.10.2025 у даній справі слід залишити без змін, а апеляційну скаргу позивача - без задоволення.

На підставі положень ст.141 ЦПК України судові витрати скаржника за розгляд справи в апеляційному суді слід залишити за особою, яка подала апеляційну скаргу.

Керуючись ст. ст. 141, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

у х в а л и в :

апеляційну скаргу - відхилити.

Рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 23.10.2025 у даній цивільній справі - залишити без змін.

Судові витрати скаржника в апеляційному суді не відшкодовувати.

Постанова апеляційного суду набирає чинності з дня ухвалення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення в порядку та за умов, визначених цивільним процесуальним законодавством.

Повну постанову складено 08.01.2026.

Суддя-доповідач

Судді