Постанова від 06 січня 2026 р. у справі №420/22336/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 січня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/22336/25

Перша інстанція: суддя Бжассо Н.В.,

повний текст судового рішення

складено 22.09.2025, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Джабурія О.В.

суддів - Вербицької Н.В.

- Кравченка К.В.

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, -

ПОЗОВНІ ВИМОГИ ТА

НАСЛІДКИ ВИРІШЕННЯ ПОЗОВУ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , за результатом розгляду якого, позивач просить суд:

визнати протиправною відмови Військової частини НОМЕР_1 у звільнені з військової служби ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) на підставі п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу»;

зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) з військової служби на підставі п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він проходить службу у ВЧА НОМЕР_1 та 25.05.2025 року звернувся до відповідача із рапортом про звільнення з військової служби на підставі п.3 ч.12 ст.26 ЗУ «Про військовий обов`язок та військову службу». Позивач вважає, що ним було повної мірою доведено перебування на утриманні трьох неповнолітніх дітей до 18 років. Таким чином, вважає протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 у звільненні з військової служби ОСОБА_1 .

23.07.2025 року до суду першої інстанції від відповідача надійшов відзив на позов, в якому представник відповідача зазначає, що згідно зі змісту Договору між батьками щодо визначення місця проживання дітей і участі у вихованні та утриманні дітей від 04.01.2025, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кобзарем О.Ю. та зареєстрованим в реєстрі за №30, вбачається, що позивач та ОСОБА_2 дійшли згоди щодо утримання ОСОБА_3 2014 р.н. та ОСОБА_4 2012 р.н., будь-яких доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_5 перебуває на утриманні позивача, надано не було. А отже, можна дійти висновку про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт перебування на його утриманні трьох дітей, у зв`язку із чим позовна заява не підлягає задоволенню.

Від представника позивача надійшла відповідь на відзив, згідно якою, обов`язок щодо утримання батьками дітей випливає із норм Сімейного кодексу України та додатковому доведенню не підлягає.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2025 року задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії. Визнано протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 у звільнені з військової служби ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) на підставі п.3 ч. 12 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу»; Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) з військової служби на підставі п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».

Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу. Апелянт просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2025 року у справі №420/22336/25 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі. Апелянт вважає зазначене рішення незаконним, необґрунтованим, таким, що винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права та без повного з`ясування усіх обставин, які мають значення для справи, а тому, на думку апелянта, є всі підстави для скасування рішення. Крім того, в апеляційній скарзі наголошено на тому, що в матеріалах справи відсутні докази утримання позивачем третьої дитини.

На адресу суду апеляційної інстанції через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив на апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Жовтана О.В., в якому наголошено, що факт утримання третьої дитини - ОСОБА_5 доведено наданим в додатках до рапорту позивача згідно з вимогами Інструкції №170 свідоцтвом про шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 .

Відповідно до вимог ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

КОЛЕГІЯ СУДДІВ ВСТАНОВИЛА

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , за званням солдат, проходить військову службу на посаді навідника 2 парашутно-десантного відділення 2 парашутно-десантного взводу парашутно-десантної роти 1 парашутно-десантного батальйону військової частини НОМЕР_1 .

25 травня 2025 року ОСОБА_1 подав рапорт до безпосереднього командира 3 парашутно-десантної роти 1 парашутно-десантного батальйону з проханням звільнити його з військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період відповідно до п.3 ч. 12 ст. 26 Закону України “Про військовий обов`язок та військову службу”, а саме у зв`язку з перебування на його утриманні трьох дітей віком до 18 років.

До вказаного рапорту від 25 травня 2025 року ОСОБА_1 долучив наступні документи: копія договору між батьками щодо визначення місця проживання дітей і участі у вихованні та утриманні дітей від 24 січня 2025 року; копія свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 від 04 лютого 2020 року; копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 від 04 квітня 2020 року, доньки ОСОБА_5 ; копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 від 11 листопада 2014 року, доньки ОСОБА_3 ; копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_6 від 22 серпня 2012 року, доньки ОСОБА_4 ; копія довідки про відсутність заборгованості зі сплати аліментів.

Рапорт було зареєстровано за вхідним № 6016/Р від 04 червня 2025 року та розглянуто командиром військової частини НОМЕР_1 .

За результатом розгляду вказаного рапорту командир військової частини НОМЕР_1 відмовив у його задоволенні з посиланням на те, що факт утримання 3-ї дитини не доведено: “підстави для звільнення відсутні, факт утримання 3-ї дитини не доведений”.

Вважаючи дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.

ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА

Вимогами ч.1 ст.2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Надаючи правову оцінку законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Положеннями статті 17 Конституції України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Згідно із частинами першою, другою та п`ятою статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Відповідно до вимог статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Виконання військового обов`язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008 (далі - Положення) військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання судом безвісно відсутнім або оголошення померлим.

Відповідно до вимог частини сьомої статті 26 Закону №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Відповідно до вимог ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: під час дії воєнного стану: перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці (абз. 5 п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Саме з вказаної підстави позивач звернувся до відповідача із рапортом про звільнення з військової служби та отримав відмову у його задоволенні через недоведеність факту перебування на утриманні третьої дитини.

Згідно з вимогами статті 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Статтею 180 Сімейного кодексу України встановлено обов`язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Обов`язок батьків утримувати своїх дітей виникає з моменту їх народження та зберігається до досягнення дітьми повноліття.

Обов`язок утримувати дитину є рівною мірою обов`язком як матері, так і батька, причому, обов`язком особистим, індивідуальним, а не солідарним. Батьки зобов`язані утримувати свою дитину незалежно від того, одружені вони чи ні, або чи розірвано їх шлюб.

Частинами 1-3 статті 181 Сімейного кодексу України встановлено, що способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Додаток №19 до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України передбачає перелік документів, що подаються з поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби (а редакції на момент подання рапорту).

В пункті 13 даного Додатку вказано, що у разі перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці (під час дії воєнного стану) подають з поданням про звільнення :

копію свідоцтва про народження дітей (трьох і більше) із зазначенням батьківства (материнства) особи;

один з документів: копія свідоцтва про реєстрацію шлюбу з матір`ю (батьком) дітей (трьох і більше) або копія рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей з батьком (матір`ю), або рішення органу опіки і піклування про визначення місця проживання з одним з батьків, або письмовий договір між батьками про те, з ким будуть проживати діти, та участь другого з батьків у їх вихованні, або рішення суду про встановлення факту перебування дітей на утриманні військовослужбовця відповідно до положень статті 315 Цивільного процесуального кодексу України, а також договір про сплату аліментів на дитину;

довідка про наявність (відсутність) заборгованості зі сплати аліментів, видану органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем у порядку, встановленому законодавством.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, позивач є батьком трьох неповнолітніх дітей ОСОБА_5 - копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 від 04 квітня 2020 року; ОСОБА_3 - копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 від 11 листопада 2014 року; ОСОБА_4 - копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_6 від 22 серпня 2012 року.

Позивач разом із рапортом надав договір між батьками ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , шлюб між якими було розірвано 18.01.2017 року, згідно з рішенням Малиновського районного суду м. Одеси (справа №521/21826/16-п), щодо визначення місця проживання дітей ( ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ) і участі у їх вихованні та утриманні від 24 січня 2025 року.

Також, до рапорту надано копію свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 від 04 лютого 2020 року, згідно з яким 04.02.2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 укладено шлюб.

Судом першої інстанції встановлено, що станом на час розгляду справи та звернення позивача із рапортом до відповідача шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 є чинним.

Згідно з копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 від 04 квітня 2020 року, матір`ю ОСОБА_5 є ОСОБА_6 , тобто особа, з якою позивач перебуває у шлюбі.

Враховуючи викладене, для підтвердження перебування на утриманні у позивача третьої дитини – ОСОБА_5 , відповідачу було надано достатні та належні докази, що визначені приписами Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України.

Щодо дискреційних повноважень відповідача, колегія суддів зазначає, що згідно із позицією Верховного Суду, яка сформована, зокрема, у постановах від 13.02.2018 у справі №361/7567/15-а, від 07.03.2018 у справі №569/15527/16-а, від 20.03.2018 у справі №461/2579/17, від 20.03.2018 у справі №820/4554/17, від 03.04.2018 у справі №569/16681/16-а, від 12.04.2018 справі №826/8803/15, від 21.06.2018 у справі №274/1717/17, від 14.08.2018 у справі №820/5134/17, від 17.10.2019 у справі №826/521/16, від 30.03.2021 у справі №400/1825/20, від 14.09.2021 у справі №320/5007/20 та від 27.09.2021 року у справі №380/8727/20, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Отже, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Позиція Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 245 КАС України, а саме, щодо можливості зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, висловлена у постановах від 04.09.2021 у справі №320/5007/20, від 14.09.2021 у справі №320/5007/20, від 23.12.2021 у справі №480/4737/19 та від 13.10.2022 у справі №380/13558/21.

Таким чином, у випадку коли закон встановлює повноваження суб`єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд може зобов`язати відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб`єкт наділений дискреційними повноваженнями, суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення, та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин.

Підсумовуючи усе вищевикладене, суд першої інстанції вірно виснував про наявність підстав для зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) з військової служби на підставі п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» з урахуванням факту наявності у ОСОБА_1 на утриманні трьох дітей віком до 18 років та відсутність заборгованості із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.

Відповідно до вимог ч.2 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до вимог ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 308; 311; 315; 316; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, –

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 – залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2025 року – без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України.

Суддя-доповідач О.В. Джабурія

Судді Н.В. Вербицька К.В. Кравченко