Рішення від 04 січня 2026 р. у справі №620/5193/25 — Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 січня 2026 року Чернігів Справа № 620/5193/25

Чернігівський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Непочатих В.О., розглянувши в спрощеному позовному провадженні в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 , в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення військової частини НОМЕР_1 , оформлене листом № 1515/378 від 13.04.2025, щодо відмови у звільненні ОСОБА_1 з військової служби на підставі рапорту від 13.03.2025, згідно статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за станом здоров`я (відповідно до абзацу другого підпункту «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 даного закону);

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби, відповідно до абзацу другого підпункту «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за станом здоров`я, видавши відповідний наказ.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що після отримання поранення йому була встановлена ІІІ група інвалідності, тому вважає, що має право на звільнення з військової служби на підставі абзацу 2 підпункту «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Зазначає, що відповідач протиправно посилається на перебування позивача в СЗЧ, як підставу для відмови у звільненні його з військової служби.

Відповідач (військова частина НОМЕР_1 ) подав відзив, в якому просив відмовити у задоволенні позову та зазначив, що відповідно до підпунктом 14 пункту 116 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, на підставі витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) № 11-РС від 10.02.2025 з 11.02.2025 солдата ОСОБА_1 було увільнено від займаних посад та зараховано у розпорядження командира військової частини НОМЕР_2 , що підтверджується наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 43 від 11.02.2025. Зазначає, що помічником командира батальйону з правової роботи військової частини НОМЕР_1 було виконано свої функціональні обов`язки, в межах власної компетенції, розглянуто матеріали на звільнення з військової служби ОСОБА_1 та надано правовий висновок. ОСОБА_1 відмовлено у розгляді рапорту на звільнення з військової служби через те, що з 19.12.2024 він рахується таким, що самовільно залишив військову частину НОМЕР_1 . Матеріали службового розслідування по факту самовільного залишення військової частини НОМЕР_1 солдатом ОСОБА_1 передані до Державного бюро розслідувань. Також вказує, що розглянути та задовільнити рапорт на звільнення позивача військова частина НОМЕР_1 немає юридичної можливості, оскільки його було увільнено від займаної посади у військовій частині НОМЕР_1 та зараховано у розпорядження командира військової частини НОМЕР_2

У поданому до суду відзиві військова частина НОМЕР_2 заперечила проти задоволення позову та зазначила, що військовою частиною НОМЕР_1 дотримано порядок розгляду матеріалів на звільнення з військової служби позивача. Вказує, що розглянути та задовільнити рапорт на звільнення ОСОБА_1 військова частина НОМЕР_1 не мала юридичної можливості, оскільки позивача було увільнено від займаної посади у військовій частині НОМЕР_1 та зараховано у розпорядження командира військової частини НОМЕР_2 . Тому позивач мав звернутися до командира військової частини НОМЕР_2 для розгляду його рапорту.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Згідно копії наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 191 від 07.07.2024, солдат ОСОБА_1 , призначений наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 06.07.2024 № 34-РС на посаду гранатометника 1 механізованого відділення 2 механізованого взводу механізованої роти військової частини НОМЕР_1 , який прибув з 325 запасної роти військової частини НОМЕР_2 з 07.07.2024 зарахований до списків особового складу частини та на всі види забезпечення (а.с. 46-зворот).

Як слідує з матеріалів справи, відповідно до бойового розпорядження командира НОМЕР_3 об ТрО № 1019/2024дск від 10.07.2024 1 стрілецька рота військової частини НОМЕР_1 виконувала бойові задачі. Під час виконання бойових задач поблизу АДРЕСА_1 «КЕДР», 24.07.2024 солдат ОСОБА_1 отримав бойове травмування, потрапивши під обстріл (застосування БПЛА на скид).

Згідно копії довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісії від 03.12.2024 серії 12 ААД № 042292 ОСОБА_1 встановлено ІІІ групу інвалідності з 11.10.2024, у зв`язку з пораненням, пов`язаним із захистом Батьківщини (а.с. 17).

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 24.12.2025 № 36 ОСОБА_1 вважається таким, що самовільно залишив військову частину та 01.12.2024 знятий з усіх видів забезпечення (а.с. 45-зворот).

Згідно копії наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 43 від 11.02.2025, відповідно до підпункту 14 пункту 116 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, на підставі витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) № 11-РС від 10.02.2025 солдата ОСОБА_1 з 11.02.2025 було увільнено від займаної посади та зараховано у розпорядження командира військової частини НОМЕР_2 (а.с. 47).

13.03.2025 позивач через ІНФОРМАЦІЯ_1 направив до військової частини НОМЕР_1 рапорт про звільнення з військової служби відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» (а.с. 26).

Відповідно до правового висновку від 28.03.2025, виданого військовою частиною НОМЕР_1 , ОСОБА_1 рахується у військовій частині НОМЕР_1 таким, що самовільно залишив військову частину, тому на даний час задоволення рапорту на звільнення не можливо (а.с. 25).

У відповідь на адвокатський запит № 07-04/25 від 07.04.2025, військова частина НОМЕР_1 листом від 13.04.2025 № 1551/738 повідомила, що у задоволенні рапорту на звільнення військовослужбовця ОСОБА_1 відмовлено, так як він рахується в частині з 19.12.2024 як військовослужбовець, який самовільно залишив частину та матеріали по даному факту передані в ДБР. Виходячи із вищевикладеного запропоновано прибути до розташування військової частини НОМЕР_1 для з`ясування усіх обставин (а.с. 22).

Позивач вважає протиправною вказану відмову тому звернувся до суду за захистом своїх прав.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 12.05.2015 № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (надалі - Закон № 389-VIII) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.

У свою чергу правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України здійснюється відповідно до положень Закону України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов`язок та військову службу» (надалі - Закон № 2232-XII).

Згідно частин першої та другої статті 1 Закону № 2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Частиною шостою статті 2 Закону № 2232-XII передбачені наступні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ), введено в Україні воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 року строком на 30 діб.

На момент розгляду адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні продовжено.

Підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період передбачені частиною четвертою статті 26 Закону № 2232-ХІІ.

Так, відповідно до положень підпункту б пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІ військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставі: під час дії воєнного стану: за станом здоров`я: на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби або про тимчасову непридатність до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців; за наявності інвалідності (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Після встановлення позивачу ІІІ групи інвалідності він 13.03.2025 направив до військової частини НОМЕР_1 рапорт про звільнення з військової служби відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».

Однак, отримав від військової частини НОМЕР_1 відповідь, оформлену листом від 13.04.2025 № 1515/738, з якої слідує, що ОСОБА_1 рахується в частині з 19.12.2024 як військовослужбовець, який самовільно залишив частину та матеріали по даному факту передані в ДБР.

Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджене Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (далі - Положення № 1153/2008), визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов`язані з виконанням громадянами військового обов`язку в запасі.

Відповідно до пунктів 6, 7 Положення № 1153/2008 початок і закінчення проходження військової служби, строки військової служби, а також граничний вік перебування на ній визначено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу». Військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання судом безвісно відсутнім або оголошення померлим.

Звільнення військовослужбовців із військової служби під час дії особливого періоду регламентовано пунктом 225 цього Положення.

Так, підпунктом 2 пункту 225 Положення № 1153/2008 визначено, що звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п`ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»: у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них; у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них; у військових званнях до полковника (капітана 1 рангу) включно за всіма підставами - командувачами видів Збройних Сил України, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, командиром військової частини, начальником Генерального штабу Збройних Сил України, керівником служби персоналу Міністерства оборони України, начальником Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.

Згідно із пунктом 233 Положення військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця. При звільненні військовослужбовця з військової служби за рішенням командування військової частини відповідно до підпункту 1 пункту 35 цього Положення рапорт на звільнення військовослужбовцем не подається. У такому разі командуванням військової частини складається аркуш бесіди з військовослужбовцем за формою, визначеною Міністерством оборони України.

Відповідно до пункту 240 Положення № 1153/2008 військовослужбовці, які визнані непридатними до військової служби за станом здоров`я, підлягають звільненню з військової служби за станом здоров`я, крім військовослужбовці визнаних військово-лікарською комісією непридатними до військової служби за станом здоров`я за наслідками захворювань, поранень (травм, каліцтв) одержаних під час виконання обов`язків військової служби, що призвело до встановлення їм інвалідності, часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності, які виявили бажання проходити військову службу та стосовно яких прийнято рішення про залишення на військовій службі за контрактом. Після отримання військовою частиною відповідного висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність військовослужбовця до військової служби за станом здоров`я документи про його звільнення з військової служби оформлюються та надсилаються посадовій особі, яка видає наказ про звільнення негайно.

Згідно з пунктом 242 Положення № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання.

Пунктами 12.1, 12.11 розділу XII Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України № 170 від 10.04.2009, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19.05.2009 за № 438/16454, передбачено, що звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби) здійснюється посадовими особами, визначеними пунктом 225 Положення. Перелік документів, що подаються з поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби, зазначено у додатку 19 до Інструкції.

Згідно з пунктом 12.9 розділу XII Інструкції документи на звільнення військовослужбовців з військової служби надсилаються безпосередньо до служби персоналу, підпорядкованій посадовій особі, яка має право на звільнення такого військовослужбовця з військової служби, у таких випадках звільнення: за підставами, передбаченими пунктами «г» - «е» частини третьої, підпунктами «а» «ґ», «д», «е» пункту 1, підпунктом «в» пункту 2 частини четвертої, підпунктами «д», «е», «є», «и» - «о» пункту 1, підпунктами «д», «е», «є», «з»- «м» пункту 2, пунктом 3 частини п`ятої, підпунктами «д» - «і» пункту 1, підпунктами «ґ» - «з» пункту 2, пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»; за підставами, передбаченими пунктами «б», «в» і «д» частини третьої, підпунктом «г» пункту 1 частини четвертої, підпунктами «а», «б», «в», «ґ» пунктів 1, 2 «б», «в», «ґ» пунктів 1, 2 «б», «в», «ґ» пунктів 1, 2 частини п`ятої, підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 1, підпунктами «а», «б», «г» пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», якщо звільнення відбувається за бажанням військовослужбовця.

Аналіз вказаних норм законодавства свідчить про те, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, звільняються з військової служби під час воєнного стану на підставах, визначених статтею 26 Закону № 2232-ХП, зокрема, через стан здоров`я. Ті військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.

Відповідно до статті 117 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 № 551-XIV (далі - Дисциплінарний статут), пропозиція, заява чи скарга вважаються вирішеними, якщо розглянуто всі порушені в них питання, вжито необхідних заходів або надано вичерпні відповіді. Відмова у вирішенні питань, викладених у пропозиції, заяві чи скарзі, доводиться до відома військовослужбовців, які їх подали, у письмовій формі з посиланням на акти законодавства із зазначенням причин відмови та роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Тобто, право військовослужбовця на реалізацію свого права зазначеному у рапорті, так і права на інформацію - кореспондує з обов`язком відреагувати на рапорт. З системного аналізу вказаних норм права слідує, що наслідком написання рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби є наказ по особовому складу про звільнення з військової служби чи відмова у задоволенні рапорту.

Відповідно до аналізу вказаних норм, в умовах дії воєнного стану немає заборон на розгляд рапорту про звільнення з військової служби тим більше, що за приписами пункту 240 Положення № 1153/2008 звільнення військовослужбовця за станом здоров`я є безальтернативним обов`язком відповідача.

Частиною першою статті 40 Закону № 2232-ХІІ визначено, що гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України «Про Збройні Сили України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей» та іншими законами.

Згідно з положеннями частини другої статті 24 Закону № 2232-ХІІ, зокрема, військова служба призупиняється для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, якщо інше не визначено законодавством.

Початком призупинення військової служби є день внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі заяви, повідомлення командира (начальника) військової частини, поданих відповідно до частини п`ятої статті 85 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, та/або заяви, повідомлення начальника відповідного органу управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України про вчинене кримінальне правопорушення. Підставою для призупинення військової служби є отримання військовою частиною письмового повідомлення правоохоронного органу про внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального правопорушення (витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань).

Частиною п`ятою статті 85 Дисциплінарного статуту встановлено, що якщо під час службового розслідування буде з`ясовано, що правопорушення військовослужбовця містить ознаки кримінального правопорушення, командир військової частини письмово повідомляє про це орган досудового розслідування.

Отже, для військовослужбовця, який самовільно залишив військову частину або місце служби, дезертирував із Збройних Сил України або добровільно здався в полон, військова служба призупиняється з дня внесення відповідних відомостей до ЄРДР.

В матеріалах справи відсутні докази внесення до ЄРДР відомостей про самовільне залишення позивачем військової частини та наявності відносно нього кримінального провадження, стосовно самовільного залишення військової частини.

Суд зауважує, що наслідком подання та розгляду рапорту військовослужбовця є наказ по особовому складу про задоволення чи відмова у задоволенні рапорту.

Наведене свідчить про те, що, за загальним правилом, рапорт військовослужбовця має бути розглянутий командиром військової частини. Розглянутим вважається рапорт, по якому прийнято рішення (наказ) та таке рішення (наказ) доведено до військовослужбовця належним чином.

Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 13.03.2025, згідно абзацу другого підпункту «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

За приписами частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до першого абзацу частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Натомість, другий абзац частини четвертої вищевказаної статті передбачає, що у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Таким чином, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову шляхом визнання протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 13.03.2025, згідно абзацу другого підпункту «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»; зобов`язання військову частину НОМЕР_2 розглянути рапорт ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 13.03.2025, згідно абзацу другого підпункту «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», та прийняти рішення по суті порушених в ньому питань.

Згідно частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.

Стосовно інших посилань учасників справи, то суд зазначає, що згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Стосовно розподілу судових витрат, суд зазначає таке.

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Згідно частин четвертої та п`ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

В силу частин шостої, сьомої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

За приписами частини дев`ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц вказала про виключення ініціативи суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Отже, принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України за наявності клопотання іншої сторони.

Це означає, що відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Аналогічні висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 09.03.2021 у справі № 200/10535/19-а.

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, пов`язаних із розглядом даної справи, у розмірі 12000,00 грн. суду було надано: договір № 166 про надання правової допомоги від 23.04.2025, квитанцію до прибуткового касового ордеру № 166 від 23.04.2025, акт виконаних робіт від 07.05.2025, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, ордер (а.с. 27-31).

Відповідач у своєму відзиві заявляє про не співмірність понесених позивачем витрат на правничу допомогу з реальною складністю справи з урахуванням фактичних обставин, предмету спору, змісту порушення, предмету доказування, аналізу наведених доказів.

Дослідивши документи та враховуючи предмет спору, суд дійшов висновку, що вартість послуг правового характеру у розмірі 12000,00 грн., що заявлена до стягнення з відповідача, є завищеною. Вказані витрати не можна вважати такими, що є «неминучими».

Даний спір не потребував значних затрат часу, а підготовка цієї справи до розгляду у суді не вимагала значного обсягу юридичної та технічної роботи для адвоката, зокрема, в частині підготовки та складання позовної заяви.

Враховуючи наведене, виходячи із конкретних обставин справи, суд вважає обґрунтованим та об`єктивним, і таким, що підпадає під критерій розумності, розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає стягненню з військової частини НОМЕР_2 на користь позивача, у сумі 2000,00 грн.

Керуючись статтями 72-74, 77, 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ), військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_4 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 13.03.2025, згідно абзацу другого підпункту «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Зобов`язати військову частину НОМЕР_2 розглянути рапорт ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 13.03.2025, згідно абзацу другого підпункту «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», та прийняти рішення по суті порушених в ньому питань.

В решті позову відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2000,00 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 05.01.2026.

Суддя Василь НЕПОЧАТИХ