Рішення від 01 січня 2026 р. у справі №140/10302/25 — Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 січня 2026 року ЛуцькСправа № 140/10302/25

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Костюкевича С.Ф., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Волинській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду із позовом до Головного управління Національної поліції у Волинській області (далі - ГУНП у Волинській області, відповідач) про визнання протиправною відмови у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги у зв`язку із призначенням ІІІ групи інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з проходження ним служби в поліції; зобов`язання призначити та виплатити одноразову грошову допомогу у зв`язку із призначенням III групи Інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з проходження ним служби в поліції.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що відповідачем протиправно відмовлено у виплаті одноразової грошової допомоги позивачу, у зв`язку з встановленням йому ІІІ групи інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням служби в поліції, оскільки звільнення позивача зі служби в поліції за п. 7 (за власним бажанням) ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію», а не через хворобу - на думку позивача не може бути підставою для позбавлення його права на отримання такої одноразової грошової допомоги.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 15.09.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у даній справі, судовий розгляд справи ухвалено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін суддею одноособово .

Відповідач позов не визнав, надав до суду відзив на позов у якому зазначив, що відповідно до приписів п. 4 ч. 1 ст. 97 Закону України «Про Національну поліцію», законодавцем чітко визначено як окремі самостійні підстави для нарахування та виплати одноразової грошової допомоги причину звільнення такої особи з поліції, яка повинна бути зумовлена захворюванням або пораненням, пов`язаним з проходженням служби в органах внутрішніх справ або поліції (звільнення через хворобу), що виключає можливість позивача претендувати на виплату такої соціальної виплати у разі звільнення не з підстав хвороби. З урахуванням норм чинного законодавства, що регулює підстави порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського, рішення ГУНП у Волинській області про відмову у призначенні та виплаті такої допомоги на користь позивача, є законодавчо обґрунтованим та правомірним, а доводи, наведені позивачем згідно матеріалів позову, безпідставні.

Інших заяв по суті справи чи клопотань на адресу суду від учасників справи не надходило.

Суд, перевіривши доводи позивача та відповідача у заявах по суті справи, дослідивши письмові докази на предмет належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємозв`язку доказів у їхній сукупності, встановив такі обставини.

ОСОБА_1 проходив військову службу в органах внутрішніх справ України з 05.07.2002 по 06.11.2015, а з 07.11.2015 по 06.05.2025 – в Національній поліції.

06.05.2025 наказом ГУНП у Волинській області № 229 о/с «По особовому складу» підполковника поліції ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції за підпунктом 7 пункту 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Під час проходження служби позивач отримав захворювання, яке у відповідності до довідки медичної (військово-лікарської) комісії ДУ «ТМО МВС України по Волинській області» №180/с, пов`язане з проходженням служби в поліції.

02.07.2025 згідно Витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 177/25/2815/В ОСОБА_1 з огляду на наявність помірного ступеня обмеження життєдіяльності встановлена III група інвалідності.

Позивачем подано до ГУНП у Волинській області заяву про призначення і виплату йому одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням групи інвалідності, проте листом від 30.07.2025 №114726-2025 відповідачем відмовлено у прийнятті такого рішення у зв`язку із тим, що звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції сталося не через хворобу за рішенням медичної комісії про непридатність до служби, зокрема внаслідок захворювання, у зв`язку з яким йому визначено інвалідність (тобто пункту 2 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію»), а з іншої підстави: за його власним бажанням (пункт 7 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію»).

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (частина перша); це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними (частина друга); пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя).

Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 15.07.2020 у справі №822/1493/18 дійшла висновку, що одноразова грошова допомога є соціальною допомогою саме тим поліцейським, стан здоров`я яких завадив продовжити службу в поліції, і які припинили її вимушено. За такого підходу допомога, умовно, є компенсацією за втрату роботи через інвалідність.

Так, виходячи з положень статті 17 та 46 Конституції України допомога є формою соціального захисту працівників поліції (членів їх сімей) на випадок смерті або завдання суттєвої шкоди здоров`ю, та як наслідок втрати працездатності, у зв`язку із проходженням служби. Допомога, умовно, компенсує втрату здоров`я та працездатності під час служби.

Суд зауважує, що спільним для усіх випадків, коли призначається допомога, є завдання суттєвої шкоди здоров`ю (смерть). Натомість звільнення, як умова призначення допомоги, згадується лише у пунктах 3 і 4. Отже, в інших випадках (пункти 5 і 6) допомога виплачується особам незалежно від звільнення. Очевидно, що природа допомоги є єдиною і не може залежати від того, за яким пунктом вона виплачується. Тому допомога пов`язана не з припиненням служби через інвалідність, а з втратою здоров`я та працездатності.

Визначальним, на переконання суду, є обставина втрати здоров`я та працездатності, а не формулювання причини звільнення.

Цей висновок узгоджується з Переліком документів, необхідних для призначення одноразової грошової допомоги, визначено у п. 5 розділу IIІ Порядку № 4. У цьому переліку немає документів, які б підтверджували дату та/чи причину звільнення. Відтак, у заявника немає обов`язку подавати такі документи.

Варто підкреслити, що звільнення з поліції на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону «Про Національну поліцію», а саме: за власним бажанням, жодним чином не свідчить про те, що причиною звільнення не було встановлення інвалідності. У п. 4 ч. 1 ст. 97 цього Закону зазначена не «підстава звільнення», передбачена у ч. 1 ст. 77, а вказано про «причини звільнення».

У п. 3, 4 ч. 1 ст. 97 Закону йдеться про звільнення з поліції внаслідок причин, зазначених у цьому пункті. Поняття «причини» звільнення» і «підстави» звільнення не співпадають не лише текстуально.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності.

Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку Європейського суду з прав людини, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.

Отже, в разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

Більше того, суд акцентує на тому, що серед підстав для виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського передбачених частиною першою статті 97 КАС України, передбачені обставини для виплати такої, які не пов`язані з формулюванням звільнення поліцейського з поліції.

Водночас відповідач не врахував можливості набуття позивачем права на ОГД, з врахуванням того, що останній є ветераном війни - учасником бойових дій та чи не пов`язана втрата здоров`я ОСОБА_1 саме з такими обставинами.

Конституційний Суд України у рішенні від 22.04.2020 (справа №3-р(І)/2020) у справі за конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 3 частини першої статті 97 Закону України «Про Національну поліцію» дійшов висновку, що передбачена положеннями пункту 3 частини першої статті 97 Закону одноразова грошова допомога є гарантованою соціальною виплатою, призначається поліцейському після звільнення зі служби в поліції у разі встановлення інвалідності через поранення (контузію, травму або каліцтво), отримане під час виконання службових обов`язків. За обставин, коли поліцейський зазнав поранення (контузії, травми або каліцтва), що не зумовлює його звільнення зі служби в поліції через хворобу та встановлення в подальшому поліцейському інвалідності, у частині першій статті 97 Закону передбачено й інші підстави, за яких особа може скористатися правом на отримання одноразової грошової допомоги, розмір якої, зокрема, передбачений пунктами 5, 6 статті 99 Закону, а не пунктом 3 статті 99 Закону.

Підстави та умови виплати поліцейським одноразової грошової допомоги внаслідок часткової втрати працездатності без визначення інвалідності та без звільнення передбачені положеннями пункту 5 частини першої статті 97 Закону. За положеннями частини першої статті 77 Закону настання хвороби, несумісної з проходженням служби в поліції, є підставою для звільнення особи зі служби в поліції, зокрема відповідно до пункту 2 частини першої статті 77 Закону. Водночас пункт 5 частини першої статті 97 Закону не передбачає звільнення поліцейського зі служби в поліції з визначенням йому інвалідності як умову для виплати йому одноразової грошової допомоги згідно з цим пунктом.

Відповідно до п. 6 підставою для отримання одноразової грошової допомоги є отримання поліцейським поранення (контузії, травми або каліцтва), пов`язаного із проходженням служби в органах внутрішніх справ або поліції, наслідком якого є часткова втрата працездатності без визначення йому інвалідності.

Як встановлено судом, відповідно до довідки медичної (військово-лікарської) комісії ДУ «ТМО МВС України по Волинській області» №180/с Сахнік Р.М. під час проходження служби позивач отримав захворювання, яке пов`язане з проходженням служби в поліції

При цьому, 02.07.2025 згідно Витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 177/25/2815/В ОСОБА_1 з огляду на наявність помірного ступеня обмеження життєдіяльності встановлена III група інвалідності.

Суд зауважує, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути внаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог, але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Кодексом.

Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року в справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що згідно з принципом jura №ovit curia («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов`язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору, виконує саме суд (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункти 6.56-6.58), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (провадження № 14-206цс21, пункт 9.58)).

В контексті справи, що розглядається суд зазначає, що законодавство, яке регулює спірні правовідносини, неодноразово зазнавало змін, а судова практика довгий час не була сталою. Так, певні недоліки у формулюванні позивачем позовних вимог не дозволяють стверджувати, що в цьому випадку позивач обрав невірний спосіб захисту порушеного права, адже він звернувся з позовом до належного відповідача та має на меті в кінцевому випадку реалізувати своє право на отримання ОГД.

Водночас, щодо вимог позивача в частині зобов`язання відповідача призначити та виплатити одноразову грошову допомогу відповідно до вимог Порядку № 4, суд зазначає таке.

Згідно з частиною четвертою статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Верховний Суд у постанові від 9 травня 2024 року у справі № 580/3690/23, аналізуючи вищенаведені положення КАС України зазначив, що за приписами вказаних норм у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення або вчинив бездіяльність за наслідками звернення особи, але таке рішення чи вчинена бездіяльність визнані судом протиправними з огляду на невідповідність чинному законодавству, то суд, як виняток, за відсутності сумнівів у тому, що суб`єктом звернення (позивачем у справі) дотримано усіх визначених законом умов для отримання позитивного результату за наслідками розгляду його звернення та за умови відсутності у суб`єкта, що уповноважений прийняти відповідне рішення за наслідками звернення позивача, дискреції (можливості на власний розсуд визначити зміст рішення та обрати на підставі поданих позивачем документів один з варіантів дій), вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення.

У разі якщо межі заявлених позовних вимог не дозволяють суду під час розгляду справи здійснити перевірку того, чи забезпечив позивач на момент його звернення до відповідного суб`єкта владних повноважень виконання всіх без винятку вимог закону для отримання позитивного рішення та (або) якщо суб`єкт до якого звертається позивач має право діяти при прийнятті відповідного рішення на власний розсуд (тобто має альтернативні варіанти поведінки за наслідками розгляду звернення позивача), то суд, у межах свого розсуду, з метою уникнення перебирання на себе повноважень щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції іншого органу, повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти рішення з урахуванням оцінки, наданої судом у рішенні.

Таким чином, зобов`язання судовим рішенням суб`єкта владних повноважень до вчинення конкретних дій (прийняття конкретних рішень) можливе, за загальним правилом, лише за умови почергового встановлення судом двох обставин: позивач на момент звернення до відповідного суб`єкта владних повноважень забезпечив виконання всіх без винятку вимог закону для отримання конкретного рішення; зобов`язання суб`єкта владних повноважень розглянути повторно звернення позивача з урахуванням висновків суду є недоцільним (об`єктивно встановлено безальтернативність рішення суб`єкта владних повноважень, яке може бути прийняте за встановлених судом обставин у конкретній справі).

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.

Подібний підхід викладений Верховним Судом також і у постановах від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18, від 04 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20 та від 23 грудня 2021 року у справі № 480/4737/19, де Суд вказав, що адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятими Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді (Recommendation № R (80)2 of the Committee of Ministers concer№i№g the exercise of discretionary powers by administrative authorities), під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Здійснюючи судочинство, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово аналізував межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні ЄСПЛ від 17 грудня 2004 року у справі "Pedersen and Baadsgaard v. Denmark" (заява № 49017/99) зазначено, що, здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, відміняти замість нього рішення, яке визнається протиправним, приймати інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

Суд також вказує, що поняття дискреційних повноважень наведене у пункті 7 частини першої статті 2 Закону України "Про адміністративну процедуру" 17 лютого 2022 року № 2073-IX (далі - Закон № 2073-IX), згідно з яким дискреційне повноваження - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону № 2073-IX здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається законним у разі дотримання таких умов:

дискреційне повноваження передбачено законом;

дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом;

правомірний вибір здійснено адміністративним органом для досягнення мети, з якою йому надано дискреційне повноваження, і відповідає принципам адміністративної процедури, визначеним цим Законом;

вибір рішення адміністративного органу здійснюється без відступлення від попередніх рішень, прийнятих тим самим адміністративним органом в однакових чи подібних справах, крім обґрунтованих випадків.

З огляду на вищезазначене, дискреційними є такі повноваження, у межах яких норма права допускає кілька варіантів поведінки суб`єкта владних повноважень у кожній конкретній ситуації та встановлених обставинах справи, кожна з яких буде правомірною.

Характерними ознаками адміністративного розсуду (дискреції) є: 1) реалізація дискреційних повноважень має відповідати принципу верховенства права; 2) їх здійснення можливе лише у разі відсутності єдиного можливого варіанту поведінки; 3) суб`єкти владних повноважень мають можливість вибрати оптимальний варіант поведінки з метою врегулювання певного кола суспільних відносин; 4) суб`єкти управлінської діяльності застосовують адміністративний розсуд відповідно до належної мети, без наявності власної вигоди та впливу сторонніх факторів.

Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 5 березня 2019 року у справі № 826/16911/18, від 26 травня 2021 року у справі № 824/266/20-а, від 8 липня 2021 року у справі № 160/1598/20, від 28 липня 2021 року у справі № 280/160/20, від 21 квітня 2021 року у справі № 480/2675/20, від 20 травня 2022 року у справі № 340/370/21, від 26 жовтня 2022 року у справі № 640/30483/21, від 21 березня 2023 року у справі № 640/17821/21, від 1 травня 2023 року у справі № 540/913/21, від 1 травня 2023 року у справі № 540/913/21 та від 16 травня 2023 року у справі № 380/3195/22.

Як було зазначено вище, по тексту судового рішення, відповідачем не було здійснено повноцінну перевірку документів, що подані разом із відповідною заявою, їх достовірність та відповідність вимогам чинного законодавства, зокрема в контексті підстави (права) для виплати ОГД, передбаченої частиною першою статті 97 Закону № 580-VIII.

За таких обставин, суд зазначає, що зобов`язання відповідача призначити і виплатити одноразову грошову допомогу у зв`язку із встановленими обставинами, може мати місце лише у випадку, якщо судом, у відповідності до Закону № 580-VIII та Порядку № 4, встановлено наявність та перевірено достовірність усіх необхідних документів, що подані разом із заявою для призначення одноразової грошової допомоги, і встановлено їх відповідність вимогам положень визначених нормативних актів.

У той же час суд наголошує, що суд, за загальним правилом, не уповноважений здійснювати перевірку наявності чи відсутності усіх передбачених підстав для виплати одноразової грошової допомоги, передбаченої положеннями Закону № 580-VIII та Порядку № 4, у випадку, якщо відповідачем цього не здійснено, оскільки вказане не входить до предмету судової перевірки, виходить за межі заявлених позовних вимог та є дискреційним повноваженням відповідача.

Таким чином вказане дозволяє дійти обґрунтованого висновку, що прийняття судом рішення про зобов`язання призначити та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу, відповідно до вимог Порядку № 4 без перевірки наявності чи відсутності усіх передбаченим підстав для призначення такої виплати, може бути необґрунтованим та призвести до виплати особі, яка не має на це законного права.

З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушених прав позивача у цій справі є покладення на уповноважений орган обов`язку повторно розглянути заяву (рапорт) особи та прийняти відповідне рішення згідно вимог законодавства, а саме зобов`язання Головне управління Національної поліції у Волинській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 і додані до неї документи та прийняти вмотивоване рішення (щодо призначення такої допомоги або щодо відмови у її призначенні) у відповідності до положень Закону № 580-VIII і Порядку № 4 та з урахуванням висновків, викладених у цій постанові.

Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч. 1 ст. 245 КАС України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про часткове задоволення позову.

Аналогічна позиція викладена у постановах Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03.10.2025 у справі №300/1315/25, Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.09.2025 у справі №240/23722/24.

Керуючись ст.ст.308,315,317,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Головного управління Національної поліції у Волинській області у виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в разі втрати працездатності, викладену в листі №114726-2025 від 30.07.2025.

Зобов`язати Головне управління Національної поліції у Волинській області на засіданні комісії повторно розглянути заяву ОСОБА_1 і додані до неї документи, та прийняти вмотивоване рішення щодо виплати одноразової грошової допомоги в разі втрати поліцейським працездатності, у відповідності до положень Закону № 580-VIII і Порядку № 4 та з урахуванням висновків суду.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач: Головне управління Національної поліції у Волинській області (43025; Волинська область, м. Луцьк, вул. Винниченка, 11; код ЄДРПОУ 40108604).

Суддя С.Ф. Костюкевич