Рішення від 09 грудня 2025 р. у справі №569/9384/24 — Рівненський міський суд Рівненської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 грудня 2025 року м. Рівне

Рівненський міський суд Рівненської області

в складі судді - Галінської В.В.

секретар судового засідання - Швед Н.В,

справа № 569/9384/24,

учасники справи: позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності та усунення перешкод у користуванні спільним майном,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Рівненського міського суду Рівненської області із позовом до ОСОБА_2 , в якому просить визнати за ним право власності на об`єкт спільної сумісної власності подружжя, на 1/2 частки нежитлового приміщення за адресою АДРЕСА_1 та судові витрати по справі.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 24 лютого 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, актовий запис №188. Рішенням Рівненського міського суду від 25 травня 2023 року (справа № 569/7241/23) шлюб між ними розірвано.

В період шлюбу ними, відповідно до договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18 лютого 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Усик С.І. (реєстровий № 303) було набуто нежитлове приміщення площею 161,1 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 . Об`єкт нерухомості зареєстровано в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 19.02.2019 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1768791356101, індексний номер витягу 156808061. Титульним власником об`єкта нерухомості вказано ОСОБА_2 .

До травня 2024 року вони спільно, за взаємною згодою користувалися вищезазначеним нежитловим приміщенням у якому зберігалися його особисті документи, речі домашнього вжитку, одяг.

05 травня 2024 року відповідач зачинилася і не впустила у нежитлове приміщення. З метою аби зайти в приміщення яке перебуває у спільній сумісній власності, позивач був змушений звертатися до правоохоронних органів. Через кілька днів, позивач знову не зміг зайти у вищезазначене приміщення, оскільки відповідачем - співвласником майна без згоди позивача було здійснено заміну механічного та електричного замків на вхідних дверях, а саме приміщення поставлено на пультову охорону. На даний час позивач позбавлений можливості вільно користуватися своєю власністю, тому змушений звернутися до суду за захистом своїх прав.

Ухвалою суду від 03 червня 2024 року прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі, призначено судове засідання з повідомленням (викликом) сторін. Визначено сторонам строк для подання відзиву, відповіді та заперечень.

25 липня 2024 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог повністю, виходячи з наступного. 24 лютого 2008 року між сторонами було укладено шлюб. Під час шлюбу позивач так і не зміг у родині забезпечити нормальну атмосферу підтримки та любові, був агресивним, зловживав алкоголем, цигарками, сумнівними друзями та компаніями, постійно грав в комп`ютерні ігри та періодично втрачав роботу та заробіток. Позивач бажав вести вільний спосіб життя та не приділяв достатньої уваги родині - дружині та спільній дитині. Бюджет сім`ї ніколи не був повністю спільним, внаслідок чого ОСОБА_2 , повинна була дбати про добробут і достойне життя родини і постійно працювати, з побутом і витратами на проживання родини часто допомагала її мама. При цьому відповідач вела здоровий спосіб життя, була економною, зразковою мамою і дружиною і постійно працювала. 18.02.2019 року вона придбала офіс для здійснення підприємницької діяльності, за свої заощадження, заощадження її мами та кошти від її підприємницької діяльності. Згідно декларацій, поданих у ДПС за 2012-2018 роки, за вирахуванням витрат, нею зароблено 601 736,46 грн., а відповідно до Договору купівлі-продажу нежитлових приміщень оціночна вартість нежитлових приміщень на момент укладення договору становила 593 790 грн. Усі ці роки вона сплачувала усі витрати на офіс, здійснювала поліпшення за кошти від підприємницької діяльності. Зауважила, що позивач є забезпеченою людиною, має у власності майно, в тому числі придбане під час шлюбу.

З 2019 року їх шлюбні відносини з позивачем фактично були припинені, вона втратила віру у налагодження стосунків, фактично вже разом не проживали, в тому ж році позивач подавав на розлучення проте вони не розлучилися, я до останнього намагалася зберегти родину. У березні 2022 року у зв`язку з воєнним станом в Україні вона з дитиною виїхали за кордон. Влітку 2022 року з позивачем домовилися у листуванні по вайбер, що остаточно розлучаються, але оскільки відповідач перебувала за кордоном, офіційно розлучилися лише через рік. Позивач з власної ініціативи запропонував не ділити майно, оскільки у нього теж залишилося майно, нажите під час шлюбу, і відмовився від будь яких майнових претензій на її офіс, однак ця переписка вірогідно збережена лише у позивача в телефоні, оскільки в неї вкрали телефон влітку 2023 року і відновити листування не вдалося.

За період після розірвання шлюбу позивач визнавав майно власністю відповідача, за потреби користувався майном після розлучення за домовленістю, хоча відповідач багато разів просила його залишити приміщення, оскільки відповідач намагалася бути подалі від позивача і його агресивної поведінки і вберегти дітей від зайвих стресів. Позивач без узгодження з відповідачем часто приводив в офіс компанії, жінок, і внаслідок вечірок майно в офісі зіпсоване, особливо диван, який практично розвалений. Всі меблі придбані за її кошти, і всі витрати за офіс протягом цих років несла вона. В офісі з`явилися чужі жіночі речі і навіть жіночі тапочки, про які позивач в стані алкогольного сп`яніння пояснив, що він їх купив щоб його коханці було зручно ходити, що вбачається і у переписці вайбер, копії якої докладає.

Позивач дуже часто з`являвся в офісі у стані алкогольного сп`яніння, можливо під дією інших речовин, вів себе агресивно по відношенню до неї і її неповнолітніх дітей. Коли вона зрозуміла що така ситуація шкодить їй, власнику майна, та її дітям, вона викликала охоронну фірму, фірму по зміні магнітного і врізного замка і обмежила доступ Позивача до приміщення, тому що боялася за здоров`я та життя своїх дітей і своє також. Охоронна фірма встановила вібродатчики на двері, оскільки позивач погрожував зрізати петлі на вхідних дверях. Через 2 дні після цього стресу вона викликала швидку з підозрою на серцевий напад. Наступного дня позивач з невідомими жінками слідкував за нею біля офісу, і коли вона з дітьми виходила з офісу, викликав поліцію. Поліція пояснила позивачеві, що він не має права доступу до приміщення, оскільки власником є відповідач. Також позивач не вказав яке саме приміщення він має на увазі, тому що за адресою АДРЕСА_1 знаходиться багато приміщень в тому числі і нежитлове приміщення, єдиним власником якого є сам позивач, і яке теж набуте в шлюбі з нею. Також він не надав поліції список речей, доказів що ці речі існують і що вони належать саме йому. Відповідач повідомила поліцію, що позивач до неї агресивний, і вони запропонували позивачу забрати речі, які позивач вважає своїми, у їх присутності, на що позивач відмовився і написав заяву на відповідача у поліцію. Усе це відбувалося на очах спільної дочки ОСОБА_4 , 15 років, з якою після пережитого трапилася істерика. Чим керується батько дитини, вчиняючи такі дії, не відомо - адже він має діяти в її інтересах та теж несе відповідальність за її життя та здоров`я. Наступного дня позивач написав їй у вайбер, що хоче забрати речі які вважає своїми, на що вона погодилася. Однак позивач знову безпідставно викликав поліцію. Пізніше у позивача теж була можливість забрати речі, які він вважає своїми, але він з різних причин їх не забирає, оскільки ці речі для нього вірогідно є лише приводом для конфліктів з нею та для надання ваги позову.

Відповідач ОСОБА_2 , з дітьми проживає з важкохворою мамою у її квартирі, не має власного житла та іншої власності, окрім її офісу, який, наголошує, придбаний за її особисті кошти.

Звертає увагу суду, що позивачу, очевидно, байдуже на долю власної дитини, її умови проживання та розвитку, її майбутнє та перспективу власного житла, про що свідчить і те що він роками не утримує свою єдину дитину, а коли вона (перебуваючи у декретній відпустці за новонародженою дитиною та доглядаючи важкохвору матір) попросила його звернути увагу на те що потреби дитини збільшилися і я не зобов`язана забезпечувати дитину самостійно, позивач черговий раз проігнорував потреби дитини, тоді вона була змушена подати на аліменти (справа №569/12329/24). Всі її прохання не травмувати спільну дитину скандалами і викликами поліції, а зберегти авторитет батька, позивач ігнорує. На конструктивну розмову та переговори позивач іти не бажає, все спілкування з відповідачем зводиться до образ та погроз.

Відповідач ОСОБА_2 багато разів намагалася вести переговори та дійти згоди щодо розподілу спільно нажитого у шлюбі майна мирним шляхом, і певний час між ними були збережені домовленості, які були при розлученні, однак позивач після вчинених ним агресивних нападів, словених перепалок та викликів поліції не контактує ні зі спільною дочкою, якій вже виповнилося 15 років і яка усвідомлює що діється, ані з відповідачем. Замість того, щоб дбати про збереження здоров`я та добробут спільної дитини та її безпеку, у тому числі і подбати про періодичні виїзди за межі України, у якій вже вкотре продовжено воєнний стан, задля заспокоєння дитини та покращення її психологічного стану, позивач змушує спільну дочку подружжя переживати додаткові стреси, а відповідача, яка є мамою з немовлям віком один рік, мусить нести додаткові, надмірні для відповідача витрати як на охорону майна, яке знаходиться у її власності, так і тепер оплачувати послуги адвоката та жити у постійному стресі, витрачати час, нерви та кошти, внаслідок чого у неї, ОСОБА_2 , погіршився стан здоров`я і вона не маю можливості весь вільний час приділяти вихованню дітей та проведенню часу разом із дітьми, а цей час не може бути оцінений і повернутий назад.

1 серпня 2024 року до суду надійшла відповідь на відзив в якому в якому позивач вказав, що вважаю, що у відзиві відповідач не спростувала твердження та аргументи позивача стосовно суті позовних вимог. На спростування доводів відповідача щодо придбання нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 за власні кошти, позивач хоче зазначити, що дане нежитлове приміщення було придбано шлюбі з відповідачем за 539790, 00 гривень. З 12 червня 2012 по січень 2019 рік позивач був керівником Приватного підприємства - фірма «Овекс», отримував дохід від господарської діяльності, сплачував податки, обов`язкові платежі та внески до відповідних фондів.

Крім того, у 2015 році позивачем було продано квартиру яка належала йому на праві приватної власності за адресою: АДРЕСА_2 за 418784,00 грн. Отримані кошти від продажу квартири та основну частину свого доходу від господарської діяльності позивач витратив на придбання спірного нежитлового приміщення. Без власних коштів, які належали позивачу до укладення шлюбу, придбання спірного приміщення взагалі було би неможливим. Отже, додані відповідачем до відзиву податкові декларації платника податку-фізичної особи жодним чином не підтверджують придбання спірного нежитлового приміщення за власні кошти, оскільки, майже всі вони витрачалися на власні потреби самою відповідачкою.

Щодо твердження відповідача про оплату нею комунальних послуг то, позивач хоче зазначити, що дійсно, така оплата відповідачем проводилася, але тільки з квітня 2024 року, тобто, після розірвання шлюбу між сторонами. Після розірвання шлюбу, позивач фізично був позбавлений права користування спірним майном. Фактично, комунальними послугами користувалася тільки відповідачка і справедливим є те, що відповідачка і має нести витрати на його утримання.

З часу придбання нежитлового приміщення, і до розірвання шлюбу, позивачем сплата комунальних послуг здійснювалася за власні кошти, що підтверджується доданими платіжними інструкціями, де зазначається його прізвище, реєстраційний номер облікової картки платника податків та номер платіжної картка банківського рахунку.

20 серпня 2024 року до суду надійшли заперечення, згідно яких відповідач просить відмовити в задоволенні позову. Додатково вказала, що у позивача були відсутні кошти на придбання спірного майна. Квартира, яку продав позивач була подарована як подарунок на весілля. Позивач оплачував витрати на утримання офісу за рахунок коштів позивача, які вона йому надавала.

17 вересня 2024 року ухвалою суду витребувано інформацію про доходи позивача за період 2008-2023 роки. 11 жовтня 2024 року надано запитувану інформацію.

21 листопада 2024 року ухвалою суду витребувано інформацію у відповідача про наявне у нього майно та доходи. 24 грудня 2024 року відповідачем надано повідомлення щодо виконання вимог ухвали суду.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, просила відмовити в задоволенні позову.

Заслухавши виступи учасників процесу, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з"ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об"єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Судом встановлено, що 24 лютого 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, актовий запис №188. Рішенням Рівненського міського суду від 25 травня 2023 року (справа № 569/7241/23) шлюб розірвано.

Від шлюбу мають доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідач має ще доньку ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до частини першої статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно з частиною третьою статті 358 ЦК України кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності; у разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Частиною третьою статті 368 ЦК України визначено, що майно набуте подружжям за час шлюбу є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно із статтею 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11 зазначено, що вирішуючи спір між подружжям про майно необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу й залишає майно у їх спільній частковій власності.

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя.

Головним критерієм поділу майна як об`єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України); в разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні.

Відповідно до частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України.

Згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору – інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Судом було встановлено, що і позивач і відповідач мали постійний дохід від підприємницької діяльності, який був майже однаковий.

Позивачем – ОСОБА_1 було продано квартиру в АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу від 11 листопада 2015 року, яка належала позивачу на праві особистої приватної власності. Продаж квартири вчинено за 418784,00 грн.

Вартість спірного нежитлового приміщення, згідно договору купівлі-продажу від 18 лютого 2019 року становить 593790,00 грн.

Як встановлено судом, відповідно до договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18 лютого 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Усик С.І. (реєстровий № 303) сторонами було набуто нежитлове приміщення площею 161,1 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 . Об`єкт нерухомості зареєстровано в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 19.02.2019 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1768791356101, індексний номер витягу 156808061. Титульним власником об`єкта нерухомості вказано ОСОБА_2 .

З досліджених доказів відповідачем не доведено та не спростовано презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя на спірне нежитлове приміщення.

Наведені доводи щодо неприязних стосунків у сім`ї, утримання дочки та несення витрат на утримання нежитлового приміщення не входять до предмету доказування у даній справі і не впливають на спростування принципу спільності справа спільної сумісної власності подружжя.

Зважаючи на викладене, доведеним обсягом спільного сумісного майна подружжя, що підлягає поділу судом визнається нежитлове приміщення площею 161,1 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 , по 1/2 частці якої підлягає виділенню кожному із співвласників та припинення права спільної сумісної власності на неї.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права або обмежений в його здійснені.

Згідно з частиною першою статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Враховуючи, що відповідач ОСОБА_2 чинить перешкоди у вільному користуванні власністю позивача, що нею не заперечується, позов в частині усунення перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 права користування його часткою нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 шляхом передачі позивачу комплекту механічного та електронного ключів та коду для постановки та зняття приміщення пультової охорони також підлягає до задоволення.

У зв`язку із задоволенням позову, в порядку ст. 141 ЦПК України, судовий збір сплачений позивачем при зверненні до суду, підлягає до стягнення з відповідача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 10, 12, 81, 89, 258-259, 263-265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд, –

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності та усунення перешкод у користуванні спільним майном - задовольнити.

В порядку поділу спільної сумісної власності подружжя:

- визнати право власності ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , на 1/2 частку нежитлового приміщення набутого в шлюбі за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати право власності ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , на 1/2 частку нежитлового приміщення набутого в шлюбі за адресою: АДРЕСА_1 .

Усунути перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , права користування його часткою нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 шляхом передачі позивачу комплекту механічного та електронного ключів та коду для постановки та зняття приміщення пультової охорони.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3750,00 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Рівненського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1

відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2

Суддя -