Рішення від 21 грудня 2025 р. у справі №161/21004/24 — Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/21004/24

Провадження № 2/161/682/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 грудня 2025 року м. Луцьк

Луцький міськрайонний суд Волинської області у складі:

головуючого судді – Присяжнюк Л.М.,

за участю секретаря судового засідання – Ващук В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду в м. Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності,

В С Т АН О В И В:

ОСОБА_1 через представника – адвоката Кондратюка В.В. звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку земельної ділянки.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі державного акту на право приватної власності на землю земельна ділянка площею 0,05 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на праві спільної часткової власності належала ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , кожному по частині земельної ділянки.

Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 склався порядок користування земельною ділянкою, за яким частина земельної ділянки, площею 212 м.кв. передавалась у користування ОСОБА_1 , частина земельної ділянки, площею 192 м.кв. передавалась в користування ОСОБА_2 , а частина цієї земельної ділянки площею 96 м.кв., що становив заїзд у двір - залишилась у спільному користуванні сторін.

Із цієї земельної ділянки, її частина, площею 0,0238 га була виділена ОСОБА_1 та на неї було видано державний акт на право власності на земельну ділянку і присвоєно кадастровий номер: 0710100000:22:026:0029. При цьому земельна ділянка площею 0,0238 га становить менше частини усієї земельної ділянки, на яку має право власності ОСОБА_1 . Тому, в земельній ділянці площею 0,05 га. ще належить позивачу частина земельної ділянки і така частка відповідає 1/2 частині від 0,0024 га (500-238x2) цієї земельної ділянки, або 46/1000 частин земельної ділянки площею 0,0262 га.

Зазначає, що ОСОБА_2 не визнає і оспорює право власності ОСОБА_1 на 46/1000 спірної земельної ділянки.

У зв`язку з наведеним, позивач просить визнати за ним право власності на цю частину земельної ділянки.

Ухвалою суду від 13.11.2024 справу прийнято до розгляду, відкрито провадження та призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 08.07.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Представником відповідача – адвокатом Міщук І.В. подано відзив, згідно з яким зазначає, що станом на день звернення ОСОБА_1 до суду із даним позовом, власником земельної ділянки, площею 0,0238 га є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Відповідно ОСОБА_1 не є власником даної земельної ділянки, він не є власником житлового будинку, який розташований на даній земельній ділянці, і ніколи не був власником даного житлового будинку і господарських споруд, розташованих на цій ділянці, крім того, він не є власником жодної земельної ділянки, яка б була суміжною із земельною ділянкою, належною ОСОБА_2 на праві приватної власності, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Тому його прав та законних інтересів не порушено, оскільки не є його суміжним землевласником.

Також вказує, що згідно з кадастровим планом земельної ділянки, належної відповідачу ОСОБА_2 на праві приватної власності, площа вказаної ділянки становить 0,0246 га. Тобто, у фактичній власності перебуває земельна ділянка на 0,0004 га менша ніж площа, зареєстрована в реєстрі на підставі договору дарування, площею 0,0250 га.

Відповідно позивач помилково припускає, що у власності ОСОБА_2 знаходиться земельна ділянка, площею 0,0262 га.

Крім того, виконавчим комітетом Луцької міської ради народних депутатів було прийняте рішення за №158, згідно з яким закріплено в постійне користування за житловими будинками земельні ділянки у таких розмірах: за будинком АДРЕСА_1 площею 1911 кв. м, в тому числі: – в постійне користування – 1000 кв. м; – в тимчасове користування – 911 кв. м.

Також звертає увагу на сплив строків позовної давності, оскільки станом на 14.02.2006 позивач знав, що його частка у земельній ділянці – 0, 0238 га становить менше ніж від 0,05 га.

У зв`язку з наведеним, просить у позові відмовити.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав з підстав, наведених у ньому, просив позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги заперечив, просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові докази, приходить до таких висновків.

Відповідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Статтею 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що відповідно до договору дарування земельної ділянки від 03.09.1998 року ОСОБА_5 подарувала позивачу – ОСОБА_1 частини земельної ділянки, площею 0,025 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (а.с. 4).

Згідно з копією державного акту на земельну ділянку № 646299 вбачається, що на підставі зазначеного вище договору дарування, ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку, площею 0,0238 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель. (а.с. 5).

Відповідно до договору дарування частини земельної ділянки від 25.01.2001 р., зареєстрованого в реєстрі за №123, ОСОБА_2 було подаровано земельну ділянку, площею 0,0250 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (а.с. 6).

На підставі державного акту на право приватної власності на землю ІІ-ВЛ № 023642, виданого 12.02.2001 року та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №33654, частина земельної ділянки, площею 0,05 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_2 (а.с. 7).

Схемою розподілу земельної ділянки стверджується порядок користування між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельною ділянкою, яка перебувала у спільній частковій власності сторін: 212 м.кв. передавалась у користування ОСОБА_1 , 192 м.кв. передавалась в користування ОСОБА_2 , а частина цієї земельної ділянки площею 96 м.кв., що складав власне заїзд у двір, залишилась у спільному користуванні сторін (а.с. 8 – 10).

Також встановлено що, 27 травня 1997 року виконавчим комітетом Луцької міської ради народних депутатів було прийняте рішення за №158, згідно з яким виконавчий комітет Луцької міської Ради вирішив закріпити в постійне користування за житловими будинками земельні ділянки у таких розмірах: за будинком АДРЕСА_1 площею 1911 кв. м, в тому числі: – в постійне користування – 1000 кв. м; – в тимчасове користування – 911 кв. м. (а.с. 50)

На підставі вищезазначеного рішення в 1998 році кооперативно-державним проектно-вишукувальним інститутом «Волиньагропроект» було підготовлено Технічний звіт по видачі Державного акту на право приватної власності на землю гр. ОСОБА_5 ( АДРЕСА_2 ). В матеріалах вказаного звіту знаходиться Виконкоплан із забудови кварталу (Схема розподілу земельної ділянки) по АДРЕСА_1 , користувачами якої на той момент були ОСОБА_6 (1/2 частки) та ОСОБА_5 (1/2 частки). Згідно вказаної схеми розподілу ОСОБА_6 та ОСОБА_5 погодилися, що у власність ОСОБА_5 переходить земельна ділянка, площею 500 кв. м (під будівлями та спорудами), і у власність ОСОБА_6 переходить земельна ділянка, площею 500 кв. м (під будівлями та спорудами), а земельна ділянка 911кв. м. (під городом) – залишається у тимчасовому користуванні обох сторін. ( а.с. 52 – 58).

Згідно з договором дарування від 02.08.2011 ОСОБА_1 подарував ОСОБА_7 земельну ділянку, площею 0,0238 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, кадастровий номер: 0710100000:22:026:0029.

Згідно з договором дарування від 12.05.2011 ОСОБА_7 подарувала ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , земельну ділянку, площею 0,0238 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, кадастровий номер: 0710100000:22:026:0029 (а.с. 35 – 40.)

Відповідно до договору дарування від 25.05.2019 ОСОБА_7 подарувала ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,33/100 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці, площею 0,0238 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 41 – 49).

Таким чином судом встановлено, що право спільної часткової власності позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 на земельну ділянку за місцезнаходженням: АДРЕСА_1 , площею 0,05 га (500 кв.м.) набуто на підставі державного акту ІІ-ВЛ № 023642 від 12.02.2001 року та зареєстроване в установленому порядку. Частка кожного із співвласників визначена як 1/2 (половина) від загальної площі.

В подальшому з цієї земельної ділянки було виділено в натурі (на місцевості) та оформлено у власність позивачу частину площею 0,0238 га (238 кв.м.). Таким чином, у власності позивача перебувала земельна ділянка, площею 0,0238 га, яка була відчужена на користь третіх осіб договором дарування.

Отже, станом на день звернення до суду ОСОБА_1 не є власником земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , не є власником житлового будинку або господарських будівель, розташованих на вказаній земельній ділянці, не є суміжним землевласником із відповідачем. Власниками земельної ділянки площею 0,0238 га, кадастровий номер 0710100000:22:026:0029, є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру від 16.03.2023 року.

Позивач просить визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 0,0262 га., у частці земельної ділянки площею 0,025 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, аргументуючи тим, що фактична площа земельної ділянки – 0,0238 га, якою він володів, користувався та відчужив, не співпадає із площею, за договором дарування — 0,0250 га.

Відповідно до статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 зроблено правовий висновок, що судовий захист цивільного права можливий лише за умови доведеності самого права, а обраний спосіб захисту має бути таким, що відновлює порушене право, а не створює його.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (п. 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на порушника.

Цивільні права або інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права чи інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. Тож під час розгляду справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права / інтересу у спірних правовідносинах.

Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону (а закон або договір зі свого боку не визначають іншого ефективного способу захисту), то порушені право чи інтерес позивача підлягають захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови ВП ВС від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).

Судом встановлено, що позивач станом на день звернення до суду не є власником спірної земельної ділянки, не має у власності житлового будинку чи господарських будівель, а також не довів наявності у нього будь-якого речового права, яке підлягало б захисту шляхом визнання.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом. Проте позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу, який би підтверджував набуття ним права власності на земельну ділянку площею 0,0262 га.

Стаття 392 ЦК України передбачає позов про визнання права власності (віндикаційний позов) як спосіб захисту на той випадок, коли саме право власності оспорюється або не визнається іншою особою, або втрачено документ, що його посвідчує. Предметом захисту за цією нормою є саме право власності як таке.

В даній же справі право часткової власності позивача на земельну ділянку в розмірі 1/2 частки не оспорюється і є визнаним обома сторонами та підтверджене державним актом. Відповідач не заперечує, що позивач мав і має право на 1/2 частку в спільній власності.

Спір між сторонами виник не щодо наявності права, а щодо його розміру та порядку реалізації після часткового виділення ділянки в натурі.

Таким чином, фактична суть вимоги позивача полягає не у визнанні права, яке ніким не заперечується, а у визначенні конкретного розміру його частки (46/1000) в ділянці, що залишилася після виділу, та, можливо, у поділі спільної власності або виділі його частки.

Крім того, відповідно до статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 ЦК України право на земельну ділянку є похідним від права власності на розташований на ній об`єкт нерухомого майна.

Чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства; однак передбачений законодавцем принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знаходить належного втілення у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об`єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування, зокрема, щодо об`єктів нерухомості, які мають режим військового майна (постанова від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (провадження №12-143гс18).

Як встановлено судом, позивач не є власником житлового будинку чи господарських споруд, у зв`язку з чим відсутні правові підстави для визнання за ним права власності на земельну ділянку з цільовим призначенням для їх обслуговування.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що позивач просить визнати право власності на земельну ділянку площею 0,0262 га, тоді як відповідно до технічної документації та правовстановлюючих документів відповідача фактична площа земельної ділянки становить 0,0246 га, а за договором дарування — 0,0250 га. Таким чином, заявлені вимоги стосуються об`єкта, який не сформований як окремий об`єкт цивільних прав.

У зв`язку з наведеним суд приходить до висновку, що визнання права власності як спосіб захисту застосовується лише у разі, коли право вже виникло, але не визнається іншими особами або втрачено документ, що його посвідчує. За відсутності таких обставин вимога про визнання права власності є неналежним способом захисту.

Отже суд приходить до висновку, що у даній справі позивачем обрано неправильний спосіб захисту, оскільки заявлені позовні вимоги фактично спрямовані на набуття права власності, а не на захист уже існуючого порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовна заява не підлягає задоволенню у зв`язку з неправильним вибором способу судового захисту прав.

Відповідно до положень статті 141 ЦПК України у разі відмови в задоволенні позову, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись статтями 263-265, 268, 272 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Волинського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 , адреса проживання: АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_1 ;

Відповідач: ОСОБА_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ;

Повне судове рішення складено та підписано 01.01.2026

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області Людмила ПРИСЯЖНЮК