Рішення від 10 грудня 2025 р. у справі №607/19895/24 — Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

11.12.2025

Справа №607/19895/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 грудня 2025 року м. Тернопіль

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:

головуючої судді Черніцької І.М.

за участю секретаря судового засідання Кокітко І.В.

з участю: адвокатів Чоланюка С.Ю., Гаврищука В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Тернополі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору– приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Березій Зінаїда Анатоліївна, приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин Зіновій Зіновійович про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_5 , звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про визнання права власності, визнання недійсним договору дарування частин квартири АДРЕСА_1 , застосування наслідків недійсності правочину та витребування майна.

В обґрунтування вимог позивачка вказала, що 07 січня 1993 року між нею та ОСОБА_8 укладено шлюб, що стверджується свідоцтвом про одруження, реєстраційний номер НОМЕР_1 , виданим в провінції Онтаріо 20.08.2021 року. В шлюбі у них народилось двоє дітей: ОСОБА_9 , 1994 року народження, та ОСОБА_10 , 1999 року народження.

Проживаючи в Канаді, вона з чоловіком періодично відвідували Україну, а тому, під час шлюбу було придбано в Україні квартиру АДРЕСА_1 , яка оформлена на чоловіка, який на той час перебував в Україні. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 помер.

11 листопада 2021 року на підставі її заяви, приватним нотаріусом Березій З.А. заведено спадкову справу після смерті ОСОБА_12 .

Після звернення до приватного нотаріуса, їй стало відомо, що до спадкового майна після смерті чоловіка входить лише частина квартири АДРЕСА_1 , а інша частина квартири, тобто , подарована чоловіком без її згоди ОСОБА_2 .

Вважає, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, а тому вона є власником частини спірної квартири.

Посилаючись на те, що укладення договору дарування частини спірної квартири без її згоди є незаконним, просила визнати такий договір дарування недійсним, застосувати наслідки його недійсності та визнати за нею право власності на дану квартиру в порядку спадкування після смерті чоловіка та як на частку у спільному майні подружжя.

Щодо пропуску строку звернення з вимогами про визнання недійсним договору дарування, вказала, що пропуск пов`язаний з поважними причинами, а саме віддаленим місцем її проживання, початком війни в Україні.

Ухвалою судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 вересня 2014 року провадження у даній справі відкрито за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 вересня 2014 року вжито заходів забезпечення позову та накладено арешт на частку квартири за АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 22 січня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З., за реєстровим номером 226, шляхом заборони її відчуження.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 жовтня 2024 року витребувано у приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Березій Зінаїди Анатоліївни копію спадкової справи №47/2021 після смерті ОСОБА_12 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Витребувано у приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Олексишина Зіновія Зіновійовича копію нотаріальної справи щодо посвідчення договору купівлі-продажу квартири від 01 серпня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 5387 та копію нотаріальної справи щодо посвідчення договору дарування частини квартири від 22 січня 2009 року, зареєстрованим в реєстрі за № 226.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 17 грудня 2024 року, яку занесено до протоколу судового засідання, закрито підготовче судове засідання та призначено справу до розгляду по суті.

ОСОБА_2 подала відзив на позов. Вказала, на неналежного позивача, відповідача, недоведеність та суперечливість позовних вимог, а тому просила відмовити у позові.

Звернула увагу на те, що позивач з 2008 року проживала окремо від ОСОБА_13 , що підтверджується оспорюваним договором дарування, договором купівлі-продажу спірної квартири, де зазначені адреси проживання ОСОБА_12 в Канаді та тимчасове, які є відмінними від адрес проживання позивача, зазначеними нею у позові. Вважає, що визнавати недійсним договір дарування та застосовувати наслідки недійсності вправі лише сторона договору та ОСОБА_14 за життя не скористався таким правом. Документи про шлюб не легалізовані в Україні, а тому відомості про перебування позивача у шлюбі із ОСОБА_15 відсутні.

Також вказала на пропуск строку позовної давності, оскільки квартира придбана у 2008 році. Посилаючись на наведене, просила відмовити у позові.

У судовому засіданні представник позивача - адвокат Чоланюк С.Ю. позов підтримав та просив задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_2 – адвокат Гаврищук В.В. заперечив щодо задоволення позову, з відстав викладених у відзиві та просив застосувати строки позовної давності.

Відповідач ОСОБА_2 була присутня у попередніх судових засіданнях. Суду пояснила, що познайомилась з ОСОБА_8 у 2007 році у компанії друзів, з того часу вони почали зустрічатись. Вона знала, що ОСОБА_16 розлучений та у нього є донька ОСОБА_17 . Коли ОСОБА_17 перебувала в Україні, вона проживала разом з нею у спірній квартирі. Згодом вона дізналась, що є ще старший син. У 2008 році вона з ОСОБА_16 зустрічались у Домініканській Республіці. В кінці 2008 року ОСОБА_11 приїхав в Україну щоб придбати квартиру. У день укладення договору купівлі-продажу квартири, її не було Україні, а тому договір було оформлено на ОСОБА_12 . У січня 2009 року їй було подаровано частину спірної квартири. Про вказані обставини було відомо позивачу. Посилаючись на наведене, просила відмовити у позові.

Інші учасники в судове засідання не з`явились, попередньо не повідомили суд про причини своєї неявки та заяв про розгляд справи за їх відсутності суду не подавали.

18 вересня 2025 року на адресу суду поштою надійшли письмові пояснення ОСОБА_18 , в яких остання підтвердила обставини викладені у позові, відмову від спадщини в користь матері, відсутність згоди на відчуження квартири в користь відповідача.

Судом встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_11 зареєстрували шлюб 07 січня 1993 року, що стверджується свідоцтвом про одруження реєстраційний номер № НОМЕР_2 , виданим в провінції Онтаріо 20 серпня 2021 року.

01 серпня 2008 року ОСОБА_11 придбав квартиру за АДРЕСА_1 , що стверджується Договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З., зареєстрованим в реєстрі за № 5387.

22 січня 2009 року ОСОБА_11 подарував 1/2 частину квартири за АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , що стверджується Договором дарування, посвідченим 22 січня 2009 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З., зареєстрованим в реєстрі за № 226.

Згідно умов п. 12 оспорюваного договору дарування квартири встановлено, що ОСОБА_2 доведений зміст заяви від 22 січня 2009 року, за реєстровим №224, засвідченої приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. про те, що ОСОБА_11 в шлюбі не перебуває, не проживає однією сім`єю без його укладення, та про належність йому відчужуваної частки квартири на праві особистої приватної власності та про те, що вказана частка квартири, яка дарується, не є спільною сумісною власністю подружжя.

Згідно повідомлення ТзОВ «Міське бюро технічної інвентаризації» від 27.02.24 року за №428/070-21, станом на 29.12.2012 року згідно обліку технічної інвентаризації власниками квартири за АДРЕСА_1 є: частини - ОСОБА_11 , на підставі Договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. 01.08.2009 року, за реєстром №5387 та частини – ОСОБА_2 , на підставі Договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. 22 січня 2009 року, за реєстром № 226.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_11 помер, що стверджується свідоцтвом про смерть № НОМЕР_3 , виданим в провінції Онтаріо 37 серпня 2021 року, реєстраційний номер НОМЕР_4 , дата реєстрації 21 липня 2021 року.

Дружина померлого ОСОБА_12 11 листопада 2021 року подала заяву про прийняття спадщини після смерті чоловіка до приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Березій З.А.

На підставі цієї заяви було заведено спадкову справу за № 47/2021 від 11.11.2021 року.

18 жовтня 2021 року та 02 листопада 2021 року відповідно син померлого ОСОБА_9 та донька ОСОБА_10 звернулися із заявами, в яких відмовилися від спадкових прав на спадщину після смерті батька ОСОБА_12 , на користь матері ОСОБА_1 .

11 листопада 2021 року до вищезазначеної спадкової справи долучено заяви дітей про відмову від спадщини.

22 серпня 2024 року до приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Березій З.А. звернулась дружина спадкодавця ОСОБА_19 із заявою про видачу свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, а саме на частку квартири за АДРЕСА_1 .

11 листопада 2021 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Березій З.А. винесено постанову, якою відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на частку квартири за АДРЕСА_1 як на часту у спільному майні подружжя, мотивуючи це тим, що факт належності частки квартири, до майна подружжя на праві спільної сумісної власності, не встановлено.

Суд, розглянувши справу, дослідивши та оцінивши зібрані наявні у справі докази, вважає, що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення, виходячи із наступного.

В силу вимог ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з вимогами частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до вимог частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до вимог статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до вимог частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України), спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України).

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, що передбачено частиною першою статті 358 ЦК України.

Статтею 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Подібні положення викладені у частині третій статті 368 ЦК України.

Враховуючи вимоги ст.60 СК України та ст. 368 ЦК України, та обставини справи суд вважає, що спірна квартира придбана подружжям під час шлюбу є їх спільною власністю і кожному з них належить по частині даного майна.

Згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до вимог частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Згідно з вимогами частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме в момент вчинення правочину.

Судом встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_11 зареєстрували шлюб з 07 січня 1993 року, перебували у зареєстрованому шлюбі та за час шлюбу набули у власність квартиру за АДРЕСА_1 .

Факт реєстрації шлюбу підтверджується свідоцтвом про одруження, виданим в провінції Онтаріо 20 серпня 2021 року, реєстраційний номер 1993-05-001090, яке перекладене та містить консульську легалізацію.

Факт перебування у шлюбі ОСОБА_20 та ОСОБА_13 встановлено нотаріусом при прийнятті заяви позивача про прийняття спадщини, про що зазначено на такій заяві (Т. 1 ст. 217).

Факт реєстрації спірного нерухомого майна на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі. Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту реєстрації права власності на нього.

За вимогами частин першої-третьої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Згідно із вимогами частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до вимог частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відсутність згоди одного із співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 вказала, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцевий набувач - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцева набувачка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, про те, що «закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору».

Розвиваючи висновок, сформульований у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17).

Недобросовісною є особа, яка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18).

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права, та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з приписами частин першої та другої статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб`єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

Відповідно до вимог статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

За змістом статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Згідно з вимогами ч.ч. 1, 3 ст. 1268 ЦК спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

В силу вимог ч. 1 ст. 1269 ЦК спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч. 1 ст.1 270ЦК).

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1273 ЦК спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Отже, спадщину після смерті ОСОБА_13 прийняла дружина ОСОБА_21 . Діти у встановлений законом строк подали заяви про відмову від спадщини.

Аналізуючи вищенаведене та встановленні обставини справи, суд вважає, що позивачем не доведено, а судом не встановлено, що ОСОБА_2 , як обдарована за оспорюваним договором дарування частки квартири, при укладенні оспорюваного договору, діяла недобросовісно, зокрема знала чи не могла не знати про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_12 та ОСОБА_1 , і що ОСОБА_11 не отримав згоди ОСОБА_1 на укладення такого договору дарування частки квартири.

З матеріалів нотаріальної прави щодо укладення договору купівлі-продажу квартири від 01 серпня 2008 року встановлено, що є заява ОСОБА_12 посвідчена приватним нотаріусом Олексишин З.З. від 01.08.2008 року, згідно якої останній повідомляє, що в зареєстрованому шлюбі не перебуває, не проживає сім`єю без його укладення та стверджує, що квартиру АДРЕСА_1 купує за особисті кошти, та така квартира належатиме йому на праві особистої приватної власності.

В матеріалах справи щодо укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, відсутня згода ОСОБА_1 , як дружини ОСОБА_12 на придбання квартири.

З відповіді приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Олексишина З.З. від 17 грудня 2021 року за №127/01-16 слідує, що в матеріалах справи договору купівлі-продажу спірної квартири, відсутня згода ОСОБА_22 . Згідно перевірки проведеної в Державному реєстрів актів цивільного стану громадян щодо шлюбу, відсутня інформація про реєстрацію шлюбу між ОСОБА_8 та ОСОБА_1 .

Згідно умов п. 12 оспорюваного договору дарування квартири встановлено, що ОСОБА_2 доведений зміст заяви від 22 січня 2009 року, за реєстровим №224, засвідченої приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. про те, що ОСОБА_11 в шлюбі не перебуває, не проживає однією сім`єю без його укладення, та про належність йому відчужуваної частки квартири на праві особистої приватної власності та про те, що вказана частка квартири, яка дарується, не є спільною сумісною власністю подружжя.

Згідно заяви ОСОБА_12 , посвідченої приватним нотаріусом Олексишин З.З. 22 січня 2009 року та зареєстрованої в реєстрі за № 224, яка міститься в матеріалах справи оспорюваного договору дарування частини квартири встановлено, що ОСОБА_11 в шлюбі не перебуває, не проживає однією сім`єю без його укладення, та стверджує, що нерухоме майно, а саме квартира за АДРЕСА_1 належить йому на праві особистої приватної власності, не є спільною сумісною власністю подружжя, придбана за особисті кошти.

Вказані вище обставини підтверджують те, що обдарована ОСОБА_2 , за оспорюваним договором дарування квартири, при його укладенні діяла добросовісно, зокрема не знала та не могла знати про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_12 та ОСОБА_1 , і що ОСОБА_11 не отримав згоди ОСОБА_1 на укладення такого договору дарування частки квартири.

Такі висновки суду не спростовані позивачем.

Безпідставним є посилання позивача на висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 21.11.2028 року справа № 372/504/17, оскільки у постанові від 29 червня 2021 року справа № 916/2813/18 та постанові від 22 вересня 2022 року справа № 125/2157/19 Велика Палата Верховного Суду відступила від такого висновку та вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Враховуючи вищенаведене, суд не вбачає підстав для визнання договору дарування частини спірної квартири недійсним, відповідно, не має підстав для задоволення похідних вимог, таких як визнання права власності на спадкове майно, застосування наслідків недійсності правочину, витребування майна з внесення до Державного реєстру речових прав запису про державну реєстрацію права власності.

Разом з тим, судом встановлено, що спірна квартира придбана ОСОБА_23 та ОСОБА_15 в період шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя та їх частки є рівними.

Постановою нотаріуса від 11.11.2021 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя.

Таким чином, суд доходить висновку, що позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення шляхом визнання за нею права власності на частку квартири за АДРЕСА_1 як на частку в спільному майні подружжя.

На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 4, 10, 12, 81, 141, 263, 265, 272, 273, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору– приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Березій Зінаїда Анатоліївна, приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин Зіновій Зіновійович про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_24 право власності на частку квартири за АДРЕСА_1 як на частку в спільному майні подружжя.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Тернопільського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відомості про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_5 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 , адреса проживання на території України: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_5 .

Відповідачі:

ОСОБА_2 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_6 .

ОСОБА_10 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 , адреса проживання на території України: АДРЕСА_5 .

ОСОБА_9 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 , адреса проживання на території України: АДРЕСА_5 .

Треті особи: Приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Березій Зінаїда Анатоліївна, вул. Київська, 2, м. Тернопіль.

Приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин Зіновій Зіновійович, проспект Ст. Бандери, 26Б/1, м. Тернопіль.

Повне судове рішення складено 16 грудня 2025 року.

Головуюча І.М. Черніцька