Рішення від 29 грудня 2025 р. у справі №200/7671/25 — Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 грудня 2025 року Справа№200/7671/25

Донецький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді – Голошивця І.О., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії.

ОСОБА_1 звернулася до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 24.09.2025 року позивач звернулася до органів ПФУ із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах, до якої додала необхідні документи. Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області (далі відповідач) прийняло рішення №047350008930 від 02.10.2025 року, яким відмовило позивачу у призначенні пенсії за Списком №2 у зв`язку з недосягненням пенсійного віку 55 років. При цьому відповідач нарахував страховий стаж 29 років 01 місяців 18 днів, пільговий стаж за Списком №2 - 15 років 08 місяців 12 днів. В рішенні про відмову також зазначено, що не зараховано до страхового стажу періоди з 02.01.2001 по 01.03.2001, з 02.03.2001 по 01.07.2001, з 25.07.2001 по 01.11.2001, з 01.10.2021 по 31.05.2022, до пільгового стажу не зараховано грудень 2010, з жовтня по грудень 2021. Позивач зауважила, що крім зазначених відповідачем незарахованих періодів, з довідки форми РС-право вбачається, що відповідач також не зарахував до страхового стажу періоди: з 24.06.1999 по 23.09.1999, з 15.11.2001 року по 23.12.2001, з 11.12.2005 по 31.12.2005, з 22.12.2006 по 31.12.2006, з 01.12.2010 по 31.12.2010, 31.12.2011, з 27.10.2016 по 31.10.2016, 31.03.2020, з 23.04.2020 по 30.04.2020, з 24.07.2020 по 31.07.2020. Позивач вважає рішення відповідача протиправним в частині незарахування певних періодів її праці до страхового стажу, та не призначення пенсії в 50 років, оскільки з урахуванням наявного пільгового стажу за Списком № 2, та досягненням нею віку 50 років, вона має право на призначення пенсії згідно пункту «б» ст.13 Закону України 1788 «Про пенсійне забезпечення» (в редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-VІІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України №1- р/2020 від 23.01.2020 року).

Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області надало відзив на позовну заяву, в якому зазначило наступне, що за принципом екстериторіальності заяву позивача від 24.09.2025 про призначення пенсії за віком на пільгових умовах, розглянуто Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області. За результатом розгляду заяви від 24.09.2025 та доданих документів, Головним управлінням прийнято рішення від 02.10.2025 №047350008930 про відмову у призначенні пенсії за віком. Відповідач зауважив, що стаття 13, частина друга статті 14, пункти "б"-"г" статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Разом з тим, стаття 114 Закону № 1058 є чинною, її положення неконституційними не визнавались, а відтак норми цієї статті підлягають застосуванню під час визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах особам, які працювали на роботах зі шкідливими і важкими умовами праці. Оскільки вік позивачки 52 роки 15 днів, її страховий стаж становить 29 років 1 місяць 18 днів, а пільговий стаж - 15 років 8 місяців 12 днів, то умови призначення їй пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 2 визначаються згідно Закону № 1058, а не на підставі пункту "б" статті 13 Закону № 1788. Враховуючи викладене, відсутні підстави для призначення позивачу пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 2 відповідно до пункту "б" статті 13 Закону №1788. Відповідач зазначив про відсутність законних підстав для зарахування до стажу роботи, наступні періоди: з 02.01.2001 по 01.03.2001, з 02.03.2001 по 01.07.2001, з 25.07.2001 по 01.11.2001 згідно записів № 10-15, що містяться в трудовій книжці НОМЕР_1 від 23.07.1990, оскільки записи внесені з неповними підставами про прийняття та звільнення, стаж зараховано згідно даних реєстру застрахованих осіб. Період роботи з 01.10.2021 по 31.05.2022, оскільки відсутня сплата внесків в реєстрі застрахованих осіб. Пільговий стаж за Списком № 2 зараховано згідно реєстру застрахованих осіб по спеціальному стажу. До пільгового стажу не зараховано періоди роботи за грудень 2010 року, з жовтня по грудень 2021 року, оскільки відсутня сплата внесків в реєстрі застрахованих осіб. Відповідач закцентував свою увагу на тому, що рішення Конституційного Суду України від 23 січня 2020 року №1-р/2020 на спірні правовідносини не впливає, так як норми п. 2 ч. 2 ст. 114 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» на час розгляду заяви позивачки є чинними (не визнані неконституційними та не скасовані). Тому, посилання позивачки на зазначене рішення Конституційного Суду України №1-р/2020 від 23.01.2020 є безпідставним. Відповідач просив відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог в повному обсязі у зв`язку із безпідставністю вимог.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 10.10.2025 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Встановлений відповідачу строк для надання на адресу суду: відзиву на позовну заяву та усіх наявних доказів на підтвердження зазначеного у ньому; копії пенсійної справи позивача; копію довідки форми ППВП ПФУ РС-право та форми ОК-5.

Про відкриття провадження у справі, позивач та відповідач були повідомлені належним чином, відповідно до наявної у них реєстрації кабінету «Електронний суду» про що свідчить відповідна відмітка, де в графі «доставлено» зазначена дата 10.10.2025.

Розглянувши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач - ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 . Відповідно до наявного в матеріалах справи копії паспорту з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_3 , орган що видав 1460 від 14.11.2018 року позивач є громадянкою України.

Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області, ЄДРПОУ: 13814885, в даних правовідносинах є суб`єктом владних повноважень у відповідності до приписів п. 7 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України.

Слід зауважити, що у відповідності до приписів ч.1 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Як встановлено судом, підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами по справі, позивач звернулася з заявою про призначення їй пенсії за віком на пільгових умовах до територіальних органів ПФУ 24.09.2025, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією заяви про призначення пенсії.

Відповідно до принципу екстериторіальності для розгляду заяви про призначення пенсії був визначений структурний підрозділ – Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області, що підтверджується рішенням про відмову №047350008930 від 02.10.2025 та не заперечується сторонами по справі.

Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області на підставі заяви позивача від 24.09.2025 було прийнято рішення про відмову у призначенні пенсії №047350008930 від 02.10.2025, відповідно до якого було зазначено: - «Відмова про призначення пенсії за віком на пільгових умовах ОСОБА_1 . Дата народження ІНФОРМАЦІЯ_2 . Дата звернення до територіальних органів Пенсійного фонду України 24.09.2025. На пільгових умовах пенсія за віком призначається відповідно до пункту 2 частини другої статті 114 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за Списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах. Працівникам, які не мають стажу роботи зі шкідливими і важкими умовами праці, передбаченого абзацом першим цього пункту, але мають не менше половини стажу на зазначених роботах, за наявності передбаченого страхового стажу пенсії на пільгових умовах призначаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого абзацом першим частини першої статті 26 цього Закону, зокрема, жінкам – на 1 рік за кожні 2 роки такої роботи. Вік заявниці 52 роки 15 днів. Страховий стаж особи становить 29 років 01 місяць 18 днів. Пільговий стаж особи становить 15 років 08 місяців 12 днів. Результати розгляду документів доданих до заяви: за доданими документами до страхового стажу не зараховано: періоди роботи з 02.01.2001 по 01.03.2001, з 02.03.2001 по 01.07.2001, з 25.07.2001 по 01.11.2001 згідно записів № 10 - 15 трудової книжки НОМЕР_1 від 23.07.1990, оскільки записи внесені з неповними підставами про прийняття та звільнення, стаж зараховано згідно даних реєстру застрахованих осіб, період роботи з 01.10.2021 по 31.05.2022, оскільки відсутня сплата внесків в реєстрі застрахованих осіб. Пільговий стаж за Списком №2 зараховано згідно реєстру застрахованих осіб по спеціальному стажу. До пільгового стажу не зараховано періоди роботи за грудень 2010 року, з жовтня по грудень 2021 року, оскільки відсутня сплата внесків в реєстрі застрахованих осіб. Згідно поданих документів право на пенсію за віком на пільгових умовах згідно п.2 ч.2 ст.114 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» особа матиме з 10.09.2028 (при досягненні необхідного пенсійного віку).».

Надаючи відзив на позовну заяву відповідачем було продубльовано зазначене у вищенаведеному рішенні про відмову у призначенні пенсії в частині підстав не зарахування до її страхового та пільгового стажу певних періодів.

Позивач звертаючись з даним адміністративним позовом просила суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення №047350008930 від 02.10.2025 року, що було прийняте Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області за її заявою про призначення пенсії за віком від 24.09.2025 року та зобов`язати відповідача призначити позивачу пенсію за віком на пільгових умовах з 24.09.2025 року відповідно до п. «б» ст.13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» (в редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-VІІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України №1-р/2020 від 23.01.2020 року) із зарахуванням до страхового стажу періоди: з 24.06.1999 по 23.09.1999, з 02.01.2001 по 01.03.2001, з 02.03.2001 по 01.07.2001, з 25.07.2001 по 01.11.2001, з 15.11.2001 року по 23.12.2001, з 11.12.2005 по 31.12.2005, з 22.12.2006 по 31.12.2006, з 01.12.2010 по 31.12.2010, 31.12.2011, з 27.10.2016 по 31.10.2016, 31.03.2020, з 23.04.2020 по 30.04.2020, з 24.07.2020 по 31.07.2020, з 01.10.2021 по 31.05.2022 та заробітної плати за період з 01.12.2010 по 31.12.2010, з 01.10.2021 року по 31.05.2022 рік при обчисленні пенсії за віком.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд виходив з наступного.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбаченим законом.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначає Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (далі Закон №1058-IV).

Згідно із преамбулою Закону №1058-IV цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.

Статтею 8 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV передбачено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Згідно із ст. 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» (№1788), громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.

Статтею 2 Закону України «Про пенсійне забезпечення» №1788 визначено, що за цим Законом призначаються трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.

Виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім`ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров`я; екологічної безпеки (пункт 6 частина перша статті 92 Конституції України).

Відповідно до частин 1, 2, 4 статті 24 Закону № 1058-IV, страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини 1 статті 24 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Згідно із статтею 20 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» страхові внески обчислюються виключно в грошовій формі, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі.

Обчислення страхових внесків застрахованих осіб, здійснюється страхувальниками на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) заробітної плати (доходу), грошового забезпечення, на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески.

Страхові внески підлягають сплаті незалежно від фінансового стану платника страхових внесків.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI (далі – Закон № 2464).

Згідно з положеннями частини 1 статті 1 Закону № 2464, застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок (пункт 3).

Страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок (пункт 10).

Основне місце роботи - місце роботи, де працівник працює на підставі укладеного трудового договору, та визначене ним як основне згідно з поданою заявою (до відкликання) та відомостями, що обліковуються в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру на її підставі (пункт 12).

У пункті 1 частини 1 статті 4 Закону № 2464 визначено, що платниками єдиного внеску є роботодавці, зокрема: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи підприємств, установ та організацій (у тому числі міжнародні), утворені відповідно до законодавства України, які мають окремий баланс і самостійно здійснюють розрахунки із застрахованими особами.

Платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок до податкового органу за основним місцем обліку платника єдиного внеску (пункт 1 частини 1 статті 6 Закону № 2464).

Згідно з частиною 8 статті 9 Закону № 2464, платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця. При цьому платники, зазначені у пункті 1 частини першої статті 4 цього Закону, під час кожної виплати заробітної плати (доходу, грошового забезпечення), на суми якої (якого) нараховується єдиний внесок, одночасно з видачею зазначених сум зобов`язані сплачувати нарахований на ці виплати єдиний внесок у розмірі, встановленому для таких платників (авансові платежі).

Відповідно до статті 3 Закону № 2464, збір та ведення обліку єдиного внеску здійснюються, зокрема, за принципом відповідальності платників єдиного внеску та органу, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, за порушення норм цього Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов`язків.

Згідно з приписами статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 року №1788-XII (далі Закон №1788), основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Також, відповідно до статті 48 Кодексу законів про працю України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 р. № 637 (далі Порядок №637).

Відповідно до п.1, п.2 Порядку №637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.

Тобто, аналіз зазначених нормативно-правових актів свідчить про те, що саме трудова книжка працівника є основним документом, що підтверджує його стаж роботи.

Вказаний висновок узгоджується із правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 05.12.2019 року по справі №235/805/17, від 06.12.2019 року по справі №663/686/16-а, від 06.12.2019 року по справі №500/1561/17, від 05.12.2019 року по справі №242/2536/16-а.

Позивач звертаючись до суду з даним адміністративним позовом зазначила: - «В рішенні про відмову також зазначено, що не зараховано до страхового стажу періоди з 02.01.2001 по 01.03.2001, з 02.03.2001 по 01.07.2001, з 25.07.2001 по 01.11.2001, з 01.10.2021 по 31.05.2022, до пільгового стажу не зараховано грудень 2010, з жовтня по грудень 2021. Крім зазначених відповідачем незарахованих періодів, з Форми РС-право вбачається, що відповідач також не зарахував до страхового стажу періоди з 24.06.1999 по 23.09.1999, з 15.11.2001 року по 23.12.2001 рік, з 11.12.2005 по 31.12.2005, з 22.12.2006 по 31.12.2006, з 01.12.2010 по 31.12.2010, 31.12.2011, з 27.10.2016 по 31.10.2016, 31.03.2020, з 23.04.2020 по 30.04.2020, з 24.07.2020 по 31.07.2020.».

Відповідач у своєму відзиві щодо не зарахованих позивачу періодів її трудової діяльності зазначив: - «Окремо зазначимо про відсутність законних підстав для зарахування до стажу роботи, наступні періоди: з 02.01.2001 по 01.03.2001, з 02.03.2001 по 01.07.2001, з 25.07.2001 по 01.11.2001 згідно записів № 10-15, що містяться в трудовій книжці НОМЕР_1 від 23.07.1990, оскільки записи внесені з неповними підставами пр. прийняття та звільнення, стаж зараховано згідно даних реєстру застрахованих осіб. […]. Період роботи з 01.10.2021 по 31.05.2022, оскільки відсутня сплата внесків в реєстрі застрахованих осіб. Пільговий стаж за Списком № 2 зараховано згідно реєстру застрахованих осіб по спеціальному стажу. До пільгового стажу не зараховано періоди роботи за грудень 2010 року, з жовтня по грудень 2021 року, оскільки відсутня сплата внесків в реєстрі застрахованих осіб.».

Суд розглянувши наявну в матеріалах справи копію довідки форми РС-право складену відповідачем під час розгляду її заяви від 24.09.2025 року, встановив наступне, що у межах спірних правовідносин, відповідачем було зараховано до її страхового стажу наступні періоди:

- з 01.01.2001 по 02.01.2001, з 01.02.2001 по 28.02.2001, з 01.07.2001 по 06.07.2001;

В той же час не зараховував наступні періоди: з 24.06.1999 по 23.09.1999, з 03.01.2001 по 31.01.2001, з 01.03.2001 по 30.06.2001, з 07.07.2001 по 31.07.2001 та 01.11.2001, з 15.11.2001 по 23.12.2001, з 11.12.2005 по 31.12.2005, з 22.12.2006 по 31.12.2006, з 01.12.2010 по 31.12.2010, 31.12.2011, з 27.10.2016 по 31.10.2016, 31.03.2020, 23.04.2020 по 30.04.2020, з 24.07.2020 по 31.07.2020, з 01.10.2021 по 31.05.2022.

Судом встановлено, що згідно із записами трудової книжки виданої на ім`я ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , серії НОМЕР_1 дата заповнення 23.07.1990 року, (суд не досліджує зміну прізвищ позивача зазначених на титульній сторінці трудової книжки, оскільки це не є спірним у даній справі), позивач в оскаржувані періоди працювала:

- УЖКГ м. Вугледар: з 24.06.1999 по 29.12.2000 року – підсобний робітник, прибиральник сходових клітин, №7-9;

- приватний підприємець ОСОБА_2 при Приватному підприємстві «Гарант»: з 02.01.2001 по 01.03.2001 – двірником, №10-11;

- приватний підприємець ОСОБА_3 . Приватне підприємство «Сервіс житло»: з 02.03.2001 по 01.07.2001 – двірником, №12-13;

- приватний підприємець ОСОБА_4 : з 25.07.2001 по 01.11.2001 року – двірником, №14-15;

- Вугледарський міський центр зайнятості: - з 24.12.2001 по 21.08.2002 року – виплата допомоги по безробіттю, №16-17;

- ДП «Шахтоуправління «Південнодонбаське №1»: - з 22.08.2002 по 20.11.2005 – прибиральниця, №18;

- з 21.11.2005 – переведена машиністом підйому ділянки підйомного комплексу стволів, №19 в трудовій книжці.

Варто зауважити, що трудова книжка позивача не містить запису про звільнення її з даної посади.

З довідки форми ОК-5 складеної по позивачу судом встановлено, що їй нараховувалась заробітна плата по 31.05.2022 року, але страхувальником з 01.10.2021 по 31.05.2022 року не сплачувались по позивачу страхові внески.

З урахуванням наведеного суд дійшов до висновку, що позивач перебувала у трудових відносинах з ДП «Шахтоуправління «Південнодонбаське №1» починаючи з 22.08.2002 по 31.05.2022 року, доказів протилежного матеріали справи не містять та учасниками справи не надано.

Щодо періодів роботи позивача – 02.01.2001, з 01.02.2001 по 28.02.2001, 01.07.2001, з 01.08.2001 по 31.10.2001, з 15.11.2001 по 23.12.2001 року задоволенню не підлягають оскільки частина з цих періодів була зарахована відповідачем позивачу до її страхового стажу, період з 15.11.2001 по 23.12.2001 року в трудовій книжці позивача взагалі немає записів про трудову діяльність у цей період.

Щодо інших періодів з 24.06.1999 по 23.09.1999, з 03.01.2001 по 31.01.2001, з 01.03.2001 по 30.06.2001, з 25.07.2001 по 31.07.2001, 01.11.2001, з 11.12.2005 по 31.12.2005, з 22.12.2006 по 31.12.2006, з 01.12.2010 по 31.12.2010, 31.12.2011, з 27.10.2016 по 31.10.2016, 31.03.2020, з 23.04.2020 по 30.04.2020, з 24.07.2020 по 31.07.2020, з 01.10.2021 по 31.05.2022 року, суд встановив, що позивач у зазначені періоди виконувала роботи, які підтверджуються відповідними записами у її трудовій книжці, та за яку страхувальниками нараховувалась їй та виплачувалась заробітна плата, що також підтверджується довідкою форми ОК-5 та відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про джерела та суми нарахованого доходу, нарахованого (перерахованого) податку та військового збору отриманих на відповідь на запит позивача від 03.10.2025 року.

З урахуванням наведеного суд дійшов до висновку, що періоди роботи позивача: з 24.06.1999 по 23.09.1999, з 03.01.2001 по 31.01.2001, з 01.03.2001 по 30.06.2001, з 25.07.2001 по 31.07.2001, 01.11.2001 підлягають зарахуванню до її страхового стажу; періоди роботи: з 11.12.2005 по 31.12.2005, з 22.12.2006 по 31.12.2006, з 01.12.2010 по 31.12.2010, 31.12.2011, з 27.10.2016 по 31.10.2016, 31.03.2020, з 23.04.2020 по 30.04.2020, з 24.07.2020 по 31.07.2020, з 01.10.2021 по 31.05.2022 року підлягають зарахуванню до її страхового та пільгового стажу за списком №2, оскільки позивачем виконувались роботи, по яким сплачувались страхові внески за кодом підстави для обліку спецстажу – ЗП3013Б1, та трудова книжка позивача містить штампи підприємства, відповідно до яких дана професія згідно з атестацією робочих місць відповідає Списку №2 розділ І пункт 1.1а.

В свою чергу, код підстави для обліку спецстажу – ЗП3013Б1 - це працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за Списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників.

Щодо доводів відповідача в частині – «Результати розгляду документів доданих до заяви: За доданими документами до страхового стажу не зараховано: періоди роботи з 02.01.2001 по 01.03.2001, з 02.03.2001 по 01.07.2001, з 25.07.2001 по 01.11.2001 згідно записів № 10 - 15 трудової книжки НОМЕР_1 від 23.07.1990, оскільки записи внесені з неповними підставами про прийняття та звільнення, стаж зараховано згідно даних реєстру застрахованих осіб», суд зазначає наступне.

Пріоритетність записів у трудовій книжці перед відомостями у первинних документах під час встановлення трудового стажу констатовано Верховним Судом у постанові від 16.09.2022 року у справі № 560/1399/19.

Необхідність підтверджувати періоди роботи для визначення стажу роботи виникає у разі відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній. Так, у разі якщо у трудовій книжці не зазначені відомості про умови праці та характер виконуваної роботи, то для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.05.2018 р. у справі №439/1148/17.

Відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, а тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, а отже, й не може впливати на її особисті права.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 09.08.2019 у справі №654/890/17.

Відповідно до постанови КМУ від 27.04.1993 року № 301 «Про трудові книжки працівників», трудові книжки раніше встановленого зразка обмінові не підлягають (пункт 1); відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність (пункт 4).

Формальні неточності у документах, за загальним правилом, не можуть бути підставою для обмеження особи у реалізації конституційного права на соціальний захист.

Неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення конституційного права на соціальний захист.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 21.02.2018 у справі № 687/975/17.

Верховний Суд у постанові від 19.12.2019 року у справі №307/541/17 (адміністративне провадження № К/9901/18274/18) зазначив, що підставою для призначення пенсії за віком є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки. Управління ПФУ не врахувало, що не усі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці.

Таким чином, недоліки щодо заповнення трудової книжки не можуть бути підставою для неврахування відповідного періоду роботи для обрахунку стажу при призначенні пенсії.

Зазначена правова позиція узгоджується з правовою позицією, яка викладена у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 у справі № 490/12392/16-а (адміністративне провадження №К/9901/2310/18).

Щодо зазначеного відповідачем - «період роботи з 01.10.2021 по 31.05.2022, оскільки відсутня сплата внесків в реєстрі застрахованих осіб. Пільговий стаж за Списком №2 зараховано згідно реєстру застрахованих осіб по спеціальному стажу. До пільгового стажу не зараховано періоди роботи за грудень 2010 року, з жовтня по грудень 2021 року, оскільки відсутня сплата внесків в реєстрі застрахованих осіб.», суд зазначає наступне.

Позивач, як застрахована особа, не повинен нести відповідальність за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов`язку щодо належної та своєчасної сплати страхових внесків, а отже, наявність заборгованості підприємства по страховим внескам не може бути підставою для не зарахування до страхового/пільгового стажу при призначенні пенсії позивачеві таких періодів.

Статтею 106 Закону № 1058-IV передбачено, що відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи.

Тобто, за змістом вищезазначених норм вбачається, що обов`язок по сплаті страхових внесків та відповідальність за несвоєчасну або не в повному обсязі сплату страхових внесків законом покладено на страхувальника.

Аналогічна правова позиція у подібних правовідносинах була неодноразово висловлена Верховним Судом у постановах від 25.09.2018 у справі № 242/65/17, від 22.11.2018 у справі № 242/4793/16-а, від 11.07.2019 у справі № 242/1484/17, від 04.06.2019 у справі № 235/900/17.

Верховний Суд у постанові від 04.09.2018 по справі № 482/434/17 висловив позицію про те, що страхові внески є складовою умовою існування солідарної системи і підлягають обов`язковій сплаті, перерахунок пенсії провадиться з урахуванням часу, коли особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, та за який підприємством, де працює людина, (страхувальником) сплачені щомісячні страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Обов`язок по сплаті страхових внесків та відповідальність за несвоєчасну або не в повному обсязі сплату страхових внесків законом покладено на страхувальника. Отже, відсутність в інформаційній базі системи персоніфікованого обліку даних про сплату страхових внесків для нарахування пенсії не є підставою для позбавлення позивача права на перерахунок пенсії. Таким чином, позивач не повинна відповідати за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов`язку щодо належної сплати страхових внесків, а отже, наявність заборгованості підприємства по страховим внескам не може бути підставою для не зарахування до страхового стажу при призначенні пенсії позивачу.

Вказана правова позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною ним у постановах від 27.03.2018 у справі № 208/6680/16-а, від 17.07.2019 у справі № 144/669/17, від 01.11.2018 у справі № 199/1852/15-а.

Отже, відсутність в інформаційній базі системи персоніфікованого обліку даних про сплату страхових внесків для нарахування пенсії не є підставою для не зарахування періодів роботи позивачу через несплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.

Згідно із пунктом 4.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 (далі - Порядок № 22-1), при прийманні документів орган, що призначає пенсію: перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності). Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі.

Також, згідно зі статтею 101 Закону України «Про пенсійне забезпечення», органи, що призначають пенсії, мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі. Підприємства та організації несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну громадянам або державі внаслідок несвоєчасного оформлення або подання пенсійних документів, а також за видачу недостовірних документів, і відшкодовують її.

Крім того, згідно із ч.3 ст.44 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію.

На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Отже, пенсійний орган в силу діючого законодавства наділений повноваженнями вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі.

Відповідачем не надано до суду доказів вчинення ним дій щодо перевірки записів у трудовій книжці.

Щодо позовних вимог позивача в частині врахування заробітної плати за період з 01.12.2010 по 31.12.2010 та з 01.10.2021 по 31.05.2022 року, суд зауважує, що на разі відповідачем не зараховано до страхового стажу позивача ці періоди з урахуванням висновків суду, тож зобов`язання відповідача врахувати заробітну плату при обчисленні пенсії за віком за ці періоди є передчасними вимогами, оскільки є заявленими на майбутнє та спірних питань між учасниками справи на час розгляду даної справи не існувало.

Щодо вимоги позивача зазначеної в описовій частині позову в частині зарахування періоду її навчання з 15.11.2001 по 29.05.2002 року, суд зазначає наступне.

Пунктом д частини 3 статті 56 Закону № 1788-XII передбачено, що до стажу роботи, який дає право на трудову пенсію, зараховується: навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі.

Законом України «Про професійну (професійно-технічну) освіту» № 103/98-ВР від 10 лютого 1998 року, з наступними змінами і доповненнями, а саме ч. 1 ст. 38 «Гарантії соціального захисту здобувача освіти та випускника закладу професійної (професійно-технічної) освіти», обумовлено: час навчання у закладі професійної (професійно-технічної) освіти зараховується до трудового стажу здобувача освіти, у тому числі в безперервний і в стаж роботи за спеціальністю, що дає право на пільги, встановлені для відповідної категорії працівників, якщо перерва між днем закінчення навчання і днем зарахування на роботу за набутою професією не перевищує трьох місяців.

Також згідно з п.8 постанови Кабінету Міністрів України №637 від 12.08.1993 року «Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній», час навчання у вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладах, навчальних закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі підтверджується дипломами, посвідченнями, свідоцтвами, а також довідками та іншими документами, що видані на підставі архівних даних і містять відомості про періоди навчання. За відсутності в документах таких відомостей для підтвердження часу навчання приймаються довідки про тривалість навчання в навчальному закладі у відповідні роки за умови, що в документах є дані про закінчення повного навчального періоду або окремих його етапів.

Позивачем, в якості доказів її навчання було надано копію посвідчення № НОМЕР_4 , виданого Учбово-курсовим комбінатом ВАТ «Донецькшахтобуд» від 30.05.2002 року №19711, з якого судом встановлено, що позивач з 15.11.2001 по 29.05.2002 навчалася на професійно-технічних курсах в учбово-курсовому комбінаті ВАТ «Донецькшахтобуд» за спеціальністю машиніст підіймальних машин, обслуговування сосудів працюючих під тиском, дане посвідчення містить печатку товариства та підписи як директора так і голови кваліфікаційної комісії.

З урахуванням наведеного період навчання позивача з 15.11.2001 по 29.05.2002 підлягає зарахуванню до її страхового стажу.

Стосовно позовної вимоги позивача щодо зобов`язання відповідача призначити їй пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №2 з дати звернення із заявою про призначення пенсії з 24 вересня 2025 року на підставі пункту «б» статті 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, яка діяла до ухвалення Закону України від 02 березня 2015 року №213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», суд зазначає наступне.

Відповідно до частини третьої статті 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Загальні умови, порядок нарахування та розмір пенсій визначаються, зокрема, Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII та Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV.

03 жовтня 2017 року Верховною Радою України було ухвалено Закон № 2148-VIII, що доповнив Закон № 1058-ІV розділом XIV-1, який містить пункт 2 частини другої статті 114 такого змісту: «На пільгових умовах пенсія за віком призначається працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах».

За приписами статті 12 Закону № 1788-XII, право на пенсію за віком мають чоловіки - після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років, жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.

Натомість згідно з пунктом «б» статті 13 Закону № 1788-XII в редакції, чинній до внесення змін Законом № 213-VІІІ, на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, що затверджений Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах; жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.

Законом № 213-VІІІ, який набрав чинності з 1 квітня 2015 року, збільшено раніше передбачений пунктом «б» статті 13 Закону № 1788-ХІІ вік набуття права на пенсію на пільгових умовах, зокрема, жінкам з 50 років до 55 років.

Відповідно до пункту 1 резолютивної частини Рішення № 1-р/2020 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом № 213-VIII (пункт 1 рішення).

Згідно з пунктом 3 резолютивної частини зазначеного Рішення застосуванню підлягають стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону № 1788-XII в редакції до внесення змін Законом № 213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах, а саме: на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи, зокрема, працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць, у тому числі жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.

Таким чином, Рішенням № 1-р/2020 КСУ визнав неконституційними окремі положення Закону № 1788-ХІІ, у зв`язку із чим вони втратили чинність з дня ухвалення Рішення (пункт 2 резолютивної частини Рішення). Одночасно КСУ встановив, що підлягають застосуванню відповідні норми в редакції до внесення змін Законом № 213-VIII.

У зв`язку із цим на час виникнення спірних правовідносин Закон № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020 встановлював право на пенсію за віком на пільгових умовах за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, для жінок після досягнення 50 років (за наявності стажу роботи та інших умов, визначених в рішенні КСУ).

Отже, на час виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020 з одного боку, та Законом № 1058-ІV - з іншого в частині віку набуття права на пенсію на пільгових умовах. Перший із цих законів визначав такий вік у 50 років, тоді як другий - у 55 років.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

Оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України»).

Отже, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020, а не Закону № 1058-ІV.

Отже, відповідно до вищевикладеного, Суд зазначає, що до категорії осіб, на яких поширюється дія Рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 № 1-р/2020, і відповідно мають право на пенсію за віком на пільгових умовах за положеннями Закону № 1788-ХІІ після 23.01.2020 (набрання чинності Рішення КСУ № 1-р/2020) належать особи, які працювали до 01.04.2015, були зайняті повний робочий день на роботах із шкідливими і важкими умовами праці, мали стаж роботи, визначений статтею 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, яка діяла до 01.04.2015, та досягли віку, визначеного цією статтею, на момент звернення до Пенсійного фонду за призначенням пенсії.

Такий правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 03.11.2021 року у зразковій справі № 360/3611/20.

Таким чином, відмова Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області в призначенні ОСОБА_1 , яка на час звернення із заявою про призначення пенсії досягла 50 років, пенсії на пільгових умовах за віком з посиланням на недосягнення нею віку 55 років, визначеного пунктом 2 частини другої статті 114 Закону № 1058-ІV, є протиправною.

Крім того, суд звертає увагу, що Великою Палатою Верховного Суду у зразковій справі № 360/3611/20 відхилено доводи органу пенсійного фонду про те, що відповідно до статті 5 Закону № 1058-IV дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону; виключно цим Законом визначаються, зокрема: види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком. Адже Конституція України не передбачає можливості надання певному закону вищої юридичної сили щодо інших законів, або можливості передбачити законом заборону законодавцю приймати інші закони, що регулюють однопредметні відносини. Крім того, Закон № 1788-ХІІ був прийнятий раніше за Закон № 1058-IV.

Велика Палата Верховного Суду також не погодилася з посиланням скаржника на абзац другий пункту 16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-IV, відповідно до якого положення Закону № 1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом № 2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. На думку скаржника, це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону № 1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якби таким був намір законодавця, то він мав би виключити із Закону № 1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було.

Отже, враховуючи вищенаведене суд дійшов до висновку, що позивач має право на призначення їй пільгової пенсії за Списком № 2 з урахуванням того, що позивачу виповнилося 52 роки та страховий стаж на дату її звернення до Пенсійного фонду становить 29 років 01 місяць 18 днів, пільговий стаж роботи за Списком № 2 становить 15 років 08 місяців 12 днів, що підтверджено матеріалами справи та самим спірним рішенням відповідача, що відповідає критеріям для призначення пільгової пенсії відповідно до Списку № 2 та до пункту «б» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Суд зауважує, що рішення суб`єкта владних повноважень мають ґрунтуватися на оцінці всіх фактичних обставин, що мають значення для об`єктивного вирішення питання в межах дискреційних повноважень такого суб`єкта. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.

Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати, як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо. При цьому, суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а за конкретними обставинами.

Враховуючи вищевикладене, а також встановлені фактичні обставини справи, у взаємозв`язку із приписами чинного законодавства, суд доходить висновку про протиправність невмотивованого спірного рішення, та як наслідок його скасування.

Надаючи правову оцінку обраного позивачем способу захисту свого порушеного права шляхом зобов`язання відповідача призначити пенсію та зарахувати спірні періоди, суд зазначає наступне.

Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 480/4737/19 та від 8 лютого 2022 року у справі № 160/6762/21 дійшов висновку, згідно якого ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.

В постанові від 22.09.2022 року у справі № 380/12913/21 Верховний Суд сформулював визначення «ефективного правосуддя» та зазначив, що комплексний аналіз приписів Кодексу адміністративного судочинства України дає суду підстави для висновку, що ефективність судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві включає ефективність розгляду та вирішення справи, ефективність способу захисту, ефективність судового рішення та ефективність його виконання. Всі ці складові можна охопити єдиним терміном «ефективне правосуддя», що виступає еталоном для оцінки судової гілки влади та є запорукою довіри до неї з боку громадян, а також інших суб`єктів. Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Зазначені висновки також відповідають позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 18 жовтня 2018 року у справах №822/584/18, №806/1316/18, від 23 листопада 2018 року у справі №826/8844/16 та від 20 грудня 2018 року у справі №524/3878/16-а.

Водночас у постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18 Верховний Суд сформулював висновок, згідно якого у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Надаючи правову оцінку обраного позивачем способу захисту, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі “Чахал проти Об`єднаного Королівства” (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Афанасьєв проти України” від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02). Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Відповідно до ч.2 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, якою передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Враховуючи те, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом та сприяти реальному відновленню порушеного права, а також те, що під час розгляду адміністративного спору судом встановлено дотримання позивачем необхідних умов для призначення пенсії за віком, беручи до уваги приписи ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про часткове задоволення адміністративного позову шляхом визнання протиправним рішення відповідача від 02.10.2025 №047350008930 про відмову позивачу у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 та як наслідок скасувати це рішення та зобов`язати відповідача призначити позивачу пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №2 згідно пункту «б» статті 13 Закону України від 05 листопада 1991 року № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 02 березня 2015 року № 213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» з 24.09.2025, зарахувавши до її страхового стажу періоди роботи: з 24.06.1999 по 23.09.1999, з 03.01.2001 по 31.01.2001, з 01.03.2001 по 30.06.2001, з 25.07.2001 по 31.07.2001, 01.11.2001 та період навчання з 15.11.2001 по 29.05.2002 року; до страхового та пільгового стажу періоди роботи: з 11.12.2005 по 31.12.2005, з 22.12.2006 по 31.12.2006, з 01.12.2010 по 31.12.2010, 31.12.2011, з 27.10.2016 по 31.10.2016, 31.03.2020, з 23.04.2020 по 30.04.2020, з 24.07.2020 по 31.07.2020, з 01.10.2021 по 31.05.2022 з урахуванням висновків суду.

Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Розглянувши подані документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Згідно ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволені позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрат, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч.8 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Як вбачається з матеріалів справи та підтверджується квитанцією від 03.10.2025 позивач за подання адміністративного позову сплатила 968,96 грн. судового збору.

Суд повертає позивачу судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області у розмірі 968,96 грн.

На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 9, 32, 139, 243 – 246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (адреса: 79016, м. Львів, вул. Митрополита Андрея, буд.10, ЄДРПОУ: 13814885) про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (ЄДРПОУ: 13814885) від 02.10.2025 №047350008930 про відмову позивачу у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області (ЄДРПОУ: 13814885) призначити ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №2 згідно пункту «б» статті 13 Закону України від 05 листопада 1991 року № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 02 березня 2015 року № 213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» з 24.09.2025, зарахувавши до її страхового стажу періоди роботи: з 24.06.1999 по 23.09.1999, з 03.01.2001 по 31.01.2001, з 01.03.2001 по 30.06.2001, з 25.07.2001 по 31.07.2001, 01.11.2001, та період навчання з 15.11.2001 по 29.05.2002 року; до страхового та пільгового стажу періоди роботи: з 11.12.2005 по 31.12.2005, з 22.12.2006 по 31.12.2006, з 01.12.2010 по 31.12.2010, 31.12.2011, з 27.10.2016 по 31.10.2016, 31.03.2020, з 23.04.2020 по 30.04.2020, з 24.07.2020 по 31.07.2020, з 01.10.2021 по 31.05.2022 з урахуванням висновків суду.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (адреса: 79016, м. Львів, вул. Митрополита Андрея, буд.10, ЄДРПОУ: 13814885) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) судовий збір у розмірі 968 (дев`ятсот шістдесят вісім) гривень 96 коп.

В решті позовних вимог відмовити.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 30 грудня 2025 року.

Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя І.О. Голошивець