Проєкт Постанови про соціальне становище дітей та невідкладні заходи з удосконалення діяльності захисту прав дитини в Україні

1ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

до проекту Постанови Верховної Ради України

«Про соціальне становище дітей та невідкладні заходи з

удосконалення діяльності захисту прав дитини в Україні».

1.Обґрунтування необхідності прийняття Постанови

Охорону дитинства, захист прав дитини в Україні визначено

стратегічним загальнонаціональним пріоритетом.

В останні роки в Україні посилюються негативні тенденції в сфері

забезпечення та захисту прав дитини, і виконання міжнародних зобов'язань у

цій сфері. Глибока соціально-економічна криза, збройний конфлікт на сході

країни, безсистемне реформування базових процедур та структур, завдання

яких полягає у забезпеченні та дотриманні прав дитини, породжують нові

виклики у забезпеченні прав дітей, які становлять шосту частину

українського соціуму.

Демографічні характеристики дитячого населення.

За роки незалежності чисельність дітей у країні значно зменшилась: за

1990–2018 рр. вона скоротилася на майже 6 млн., тобто на 40%, і це є

наслідком обвального падіння рівня народжуваності у 90-х роках. Однак

поступово, внаслідок підвищення народжуваності, темпи скорочення

чисельності дітей уповільнювались: якщо за 2001 р. і за 2002 р. їх кількість

зменшувалась більше ніж на 400 тис. щорічно, то за 2009 р. – на 105,2 тис.

осіб, 2010 рр. – на 77,8 тис., 2011 р. – на 31,6 тис. осіб. Вже у 2012–2013 рр. у

країні спостерігалося збільшення чисельності дітей, і хоча воно було

невеликим, цінним був злам негативної тенденції.

Якщо до 2014 р. негативні тенденції у сфері відтворення населення

значно зменшила запроваджена у 2005 році державна допомога сім’ям з

новонародженою дитиною, то за 2014 р. і наступні роки до відновленого

зменшення народжуваності додалося зменшення дитячого населення

внаслідок анексії АР Крим і частини Донецької та Луганської областей.

Отже, позитивна демографічна тенденція збільшення чисельності дітей була

перервана внаслідок військових та соціально-економічних подій.

Питома вага дітей у загальній чисельності населення фактично

коливається у межах 17,0–17,5%.

Суспільна дискусія щодо демографічних перспектив України, як

правило, концентрується навколо розмірів виплат державної допомоги,

перш за все у зв’язку з народженням та до 3-х років дитини,

Запроваджені у 2018 році програми Пакет малюка і Муніципальна няня

є малоефективними, не мають очікуваного впливу на поліпшення

демографічної ситуації в країні. Залишаються не дослідженими і не

врахованими, як складові демографічної політики та демографічної

перспективи, ризики для життя, здоров’я і розвитку дитини, які

виникають у дітей і щодо дітей віком старше 3 років, особливо у

підлітковому віці.

Забезпечення права дитини на батьків.

Сімейний Кодекс України передбачає обов’язок батьків зареєструвати

факт народження дитини. Визнання материнства та батьківства визначено як

2право дорослої особи. Право дитини на батьків у законодавстві чітко не

прописано.

Розбалансована політика щодо визначення поняття «мама-одиначка» і

право на отримання одинокими матерями державної соціальної допомоги,

фактично стимулюють у соціумі відмову від реєстрації, як правило,

батьківства (від реєстрації материнства уникнути практично не можливо).

Кожна п’ята сім’я – однобатьківська, де дитину виховує, як правило,

мати. За даними вибіркових обстежень Державної служби статистики

України, частка індивідуальних домогосподарств, у яких проживали діти до

18 років, які не мали одного з батьків, у загальній кількості домогосподарств

з дітьми, становила у 2013 р. – 20,5%, 2014 р. – 21,9%, 2015 р. – 20,0%, 2018

р. – 20,0%.

Отже, кожна п’ята дитина в Україні не має юридично визначеного

батька. У південних регіонах цей показник сягає третини дітей, у західних -

кожна десята дитина.

Вчинені Урядом у 2016 році спроби зменшити кількість сімей, що

мали право на отримання державної допомоги дітям, яких виховують матері-

одиначки, призвело до погіршення матеріального становища жінок, які

маючи статус одинокої матері, виховують дітей і працюють, натомість

значно поліпшило становище одиноких матерів, які не працюють. Ці зміни

так і не справили впливу на захист права дитини мати обох батьків.

Попри стурбованість зростанням кількості дітей, які не мають

юридично визначеного батька, Уряд не докладав зусиль до пропаганди

права дитини на батьків, уникав непопулярних заходів з обмеження

кількості матерів, які надають перевагу отриманню державної

допомоги перед правом дитини мати батька.

У Конвенції ООН про права дитини зазначено, що сім’я є основним

осередком суспільства та природним середовищем для зростання і

благополуччя всіх її членів, особливо дітей. Тому одним з прав дитини є

«право не розлучатися з батьками» і «право на їх піклування».

Прийняті у 2017 році зміни до Сімейного Кодекс щодо обмеження прав

того з батьків дитини, який проживає окремо або не сплачує вчасно аліменти,

крім позитивного, а саме зменшення обсягів несплачених аліментів,

обумовило зростання конфліктності у стосунках батьків однієї дитини щодо

визначення місця проживання дитини інших спорів. Почастішали випадки

викрадення дитини одним з батьків у іншого, аж до вчинення кримінальних

діянь, зокрема і вбивств.

Як відповідь на порушення рівності прав батьків, в Україні виникли

громадські об’єднання, які об’єднують батьків, і окремо – матерів. Конфлікт

між такими об’єднаннями є небезпечним і деструктивним у площині захисту

прав дітей. Запроваджений Мін’юстом інститут Сімейних радників також

сприяє не вирішенню батьківських конфліктів, а їх загостренню.

В Україні сформована суспільна потреба у глибокому аналізі

чинного законодавства з питань реалізації права дитини на батьків та

пріоритету прав дитини над правами батьків.

3Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування.

Статистична звітність щодо їх кількості існує з 2003 р. До цієї категорії

належать діти, які за різними обставинами не можуть виховуватись у власній

сім’ї: діти-сироти (батьки яких померли чи загинули) та діти, позбавлені

батьківського піклування1. Чисельність таких дітей в Україні на кінець 2015

р., коли були зняті з обліку діти, що залишились проживати на окупованих

територіях, становила 73182 особи, тобто майже 1% від загальної чисельності

дітей. Кількість дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування

зменшувалась і у 2017-2018 роках, і на початок 2019 року становить 69,4

тисячі дітей.

Експерти зазначають, що з 2009 р. відбувалось скорочення чисельності

дітей цієї категорії завдяки активній соціальній політиці: роботі з сім’ями, які

опинились у складних життєвих обставинах, з самотніми матерями,

підтримці прийомного батьківства та національного всиновлення тощо.

Зменшення чисельності таких дітей в останні чотири роки - це результат не

ефективної діяльності держави, а наслідок скорочення території, яку вона

контролює і де можливий облік таких дітей а також наслідок відсутності

суддів та недостатньої працездатності судів і ухилення від надання

посиротілим дітям статусу місцевими органами виконавчої влади.

Головною причиною соціального сирітства в Україні є поширення

бідності й злиденності сімей, безробіття, алкоголізму, наркоманії, насильства

серед частини сімей та відбування батьками покарання за чинені злочини.

Попри те, що кожен з цих показників, за даними державної статистики,

зростає, загальна кількість дітей позбавлених батьківського піклування, як

стверджує Мінсоцполітики, зменшується. І це алогічно.

Аналіз наповнюваності (понад 150%) притулків для дітей та центрів

соціально-психологічної реабілітації дітей свідчить про великі обсяги

прихованого сирітства, тобто дітей, які вже втратили батьківське піклування,

але не отримали статус дитини, позбавленої батьківського піклування.

Значна частина таких дітей, у порушення законодавства, перебувають у

санаторних закладах з довготривалим перебуванням ( до 6 місяців), і роками

мігрують від одного санаторію до іншого.

Внаслідок розбалансування роботи вертикалі органів виконавчої влади,

кількість дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування, у період

військового конфлікту та зростання бідності населення, є на третину меншим

від показника довоєнного 2013 року (2013 рік -1,5%, 2018-0,9% дитячого

населення), що є алогічним. Фактично постановою Кабінету Міністрів

України від 21 жовтня 2015 р. № 856 впроваджено протизаконне обмеження

1 Діти, позбавлені батьківського піклування, - діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням їх батьківських

прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням

їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами

Національної поліції, пов’язаним з відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм

виконувати свої батьківські обов’язки, а також діти, розлучені із сім’єю, підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких

відмовились батьки, діти, батьки яких не виконують своїх батьківських обов’язків з причин, які неможливо з’ясувати у зв’язку з

перебуванням батьків на тимчасово окупованій території України або території проведення антитерористичної операції, та

безпритульні діти.

4на надання дітям статусу дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського

піклування.

Отже в Україні зменшується кількість дітей-сиріт та позбавлених

батьківського піклування, як наслідок, поширюється приховане сирітство, і

формується штучний дефіцит дітей для усиновлення та влаштування дітей в

сімейні форми виховання.

За даними Мінсоцполітики, у 2018 році громадяни України усиновили

1343 дитини з числі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського

піклування. І це є найменшим показником за роки незалежності України. Для

порівняння громадяни України у 2004 році усиновили 1478 дітей, у 2009 році

– 2381 дитину, у 2013 – 1831 дитину.

Такий занепад національного усиновлення стався через нерозуміння

глибинних основ сфери захисту прав дитини та виключення її з пріоритетних

від Уряду до мерів міст і голів райдержадміністрацій.

Попри це, рівень готовності громадян до усиновлення дітей

залишається стабільно високим. Щоденно понад 1600 кандидатів в

усиновителі шукають зустрічі з дитиною, яку готові усиновити.

Криза національного усиновлення обумовлена і тим, що відповідні

органи влади реально посиротілих дітей такими не визнають вчасно, тобто

не надають статус дитини-сироти або позбавленої батьківського піклування.

Це позбавляє дітей і ,передбаченої законом, державної допомоги, і

можливості бути усиновленими. Такі діти перебувають роками в інтернатах,

притулках, санаторіях, фактично в порушення права дитини на сім’ю.

Викликає занепокоєння тенденція 2018 року щодо збільшення кількості

усиновлень іноземцями на майже 15%. Інформація, яка надходить з місць,

свідчить про непоодинокі випадки грубих порушень законів України в діях

посадових осіб при наданні дозволів на усиновлення дітей іноземцями, а

саме протизаконного виведення дітей з сімейних форм влаштування для

усиновлення іноземцями. З цього приводу направлено запити на Генеральну

прокуратуру та органи МВС. Міністерство соціальної політики не реагує на

такі випадки, що може бути розцінено як посадовий злочин.

В Україні зменшується кількість прийомних сімей, дитячих будинків

сімейного типу, тобто сімей, які виховують посиротілих дітей

Останніми роками в Україні неухильно зменшується кількість сімей,

які виховують дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування. За період

з 2014 до 2018 року припинили існування 446 прийомних сімей і дитячих

будинків сімейного типу, що становить десяту частину всіх таких сімей.

Найбільше зменшилась кількість таких сімей у Одеській, Дніпропетровській,

Закарпатській, Кіровоградській областях.

Погіршення умов функціонування існуючих опікунських, прийомних

сімей та дитячих будинків сімейного типу, бідність та обмеження прав

батьків-вихователів і прийомних батьків, зменшення купівельної

спроможності «мінімального прожиткового бюджету» майже втричі,

обумовило збідніння сімей, які за дорученням Держави виховують дітей-

сиріт та позбавлених батьківського піклування.

5Вимоги прийомних батьків та батьків-вихователів про збільшення

фінансування на утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених

батьківського піклування, Урядом були проігноровані, не виконано і

Указ Президента «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей-

сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб із їх числа» в

частині підвищення виплат на дітей.

Процес забезпечення дитячих будинків сімейного типу житлом

відновився в останні два роки. Але 70% таких сімей виховують дітей на

власній житловій площі. Держава їм не тільки не компенсує цих витрати, а й

зняла пільги на оплату комунальних платежів. Недостатні виплати на дитину

в значній частині йдуть на оплату житлово-побутових послуг.

Внесені Урядом у 2016 році зміни до нормативної бази, суттєвим

чином обмежили права прийомних батьків і батьків-вихователів, аж до

заборони висловлювати свою точку зору про доцільність повернення дітей до

біологічних родин або усиновлення дітей, які ними виховуються, іншими

особами.

Поліція, не зважаючи на складне соціальне минуле нововлаштованої

прийомної дитини або дитини-вихованця, часто без достатнього вивчення

причин втечі дитини, притягають прийомних батьків до адміністративної

відповідальності за невиконання батьківських обов’язків.

Значно зросла інспекційна та контрольна функція державних органів,

натомість зменшилась правова, соціальна, медична, психологічна допомога і

дітям, і прийомним батькам, батькам-вихователям.

Кадрово знекровлені та перевантажені іншими новітніми функціями

служби у справах дітей та Центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді

все менше мають спроможності виконувати свої функції щодо соціально-

правового захисту прийомних дітей, перекладаючи численні обов’язки на

батьків: опіка над житлом дитини, отримання дитиною аліментів від

біологічних батьків, підтвердження розміру стипендіального забезпечення,

лікування складних захворювань тощо.

Все це призводить до порушення принципово важливих засад

співпраці та взаємодії між прийомними сім’ями, дитячими будинками

сімейного типу і органами влади, як основного принципу діяльності в

інтересах дітей. Як наслідок, сьогодні практично немає бажаючих

створювати дитячі будинки сімейного типу попри готовність держави

надавати їм житло.

Затверджена Урядом у серпні 2017 року Національна стратегія та

заходи з реформування системи інституційного догляду та виховання дітей

на 2017-2026 роки, так званої деінституалізації дітей, попри звіти про

успіхи, фактично пробуксовує. На місцевому рівні соціальні послуги задля

повернення дітей з інтернатних закладів або протидії влаштуванню дітей до

інтернатів розвиваються недостатньо, а реальне зменшення прийомних сімей

та дитячих будинків сімейного типу ускладнюють повернення дітей з

інтернатних закладів до громад.

Запроваджені у 2016 році патронатні сім’ї і наставництво

розвиваються занадто повільно. Попри те, що патронатні сім’ї фінансуються

6з Державного бюджету, на початок 2019 року таких сімей функціонувало

лише 71 на всю державу.

Отже мета, завдання, заходи, що передбачені задля досягнення

реальної деінституалізації дітей є такими, що не дозволять отримати

бажаного результату, перш за все, через відсутність взаємозв’язку між

традиційно існуючими та новітніми формами влаштування дитини,

рівнем розвитку соціальних послуг для дітей і сімей з дітьми.

Децентралізація влади. На початок 2019 року в Україні створено

понад 800 об’єднаних територіальних громад (далі – ОТГ), на території яких

проживає близько 7 млн. громадян, з них понад 1 млн. - діти - особи віком

від народження до 18 років. Відповідно, у сфері діяльності ОТГ перебуває

близько 13 тисяч дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування,

близько 20 тисяч дітей з інвалідністю, понад 200 тисяч дітей, які перебувають

у складних життєвих обставинах.

Служби у справах дітей, як структура яка координує діяльність з

питань захисту дітей та забезпечує виконання функції органу опіки і

піклування, створені лише у 10% громад. Отже нагальні питання захисту

прав дитини, представлення її інтересів у більшості ОТГ залишаються без

уваги.

Законодавство з питань здійснення в Україні децентралізації влади та

її складової децентралізації повноважень щодо дотримання, забезпечення та

захисту прав дитини опрацьовано Урядом недостатньо. Логіка процесів

децентралізації влади та її складової децентралізації соціальних послуг

передбачає те, що соціальні послуги мають бути не тільки відновленими,

удосконаленими в нових умовах, й максимально наближеними до дітей та

сімей. Центральні органи влади не надали дієвих рекомендацій щодо

виконання об’єднаною територіальною громадою функцій органу опіки та

піклування, повноважень з питань профілактики соціального сирітства,

насильства над жінками та дітьми. ОТГ не виконують функцій щодо дітей,

які передбачені і законодавством, і міжнародними зобов’язаннями України.

Кадровий потенціал ОТГ та їх фахова підготовка не відповідає ні потребам

громади, ні законодавству України.

Право на здоров’я. Щорічно в Україні реєструється біля 1200 нових

випадків онкологічних захворювань дітей. Державні закупівлі на дитячу

онкологію покривають тільки 60% потреби у ліках та лікарських засобах.

Заклики батьків до громадян надати фінансову допомогу сім’ї на лікування

дитини стало звичною практикою. Серед основних проблем, які зараз

існують в галузі лікування онкологічних захворювань у дітей в Україні,

лікарі назвали насамперед несистематичні та не прогнозовані поставки

лікарських препаратів, нестачу кваліфікованих кадрів та обладнання. Існує

велика потреба в залученні стабільного позабюджетного фінансування на

основі довготривалих програм та створенні галузевої програми "дитяча

онкологія". Виживання дітей із злоякісними новоутвореннями становить

мінімальний рівень по Європі - 60%.

Міністерством охорони здоров’я не забезпечено, передбачені

законодавством, заходи з доступності дітей до медичної допомоги.

7Скасування медичного патронажу дітей першого року життя обумовлює

зростання випадків смертності дітей від недогляду. Медичні працівники

недостатньо поінформовані про свої, законодавством передбачені, обов’язки

щодо профілактики раннього соціального сирітства, документального

засвідчення випадків відмови матерів забрати новонароджену дитину з

медичного закладу тощо. Непоодинокими є випадки коли державні закупівлі

ліків проводяться з значною затримкою в часі і в умовах сталого

недофінансування.

Право на освіту. Дефіцит місць у дошкільних закладах міст, іх

відсутність у сільській місцевості, віддалення шкіл від учнів наростає,

скорочується позашкілля. Розвиток інклюзивної освіти роками є

визначається першочерговим завданням а ефективної дії з співпраці з

батьківською спільнотою не вистачає. Діяльність інклюзивно-ресурсних

центрів, створених замість психолого-медико-педагогічних консультацій, як і

раніше, більше зорієнтована на формування мережі інтернатних закладів, ніж

на забезпечення права дитини на освіту. Реформування системи інтернатних

закладів для дітей демонструє ознаки псевдореформи, інтернатні заклади

змінюють назви без удосконалення діяльності в інтересах дитини. Рівень

соціально-правового захисту учасників навчально-виховного процесу

залишається недостатнім.

Центральні органи виконавчої влади не мають узгодженої позиції щодо

логіки процесів реформування системи захисту прав дитини, відомчі накази

протирічать один одному, виконавці на місцях розгублені. У Донецькій та

Луганській областях виникла гостра нереалізована потреба у нових послугах,

яких потребують діти, що проживають в умовах збройного конфлікту або

його наслідків.

Діти, які постраждали внаслідок збройного конфлікту і військових дій.

За моєї ініціативи, Законом України від 26.01.2016 № 936-VIII „Про

внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення

соціального захисту дітей та підтримки сімей з дітьми” внесено зміни до

законів України „Про охорону дитинства”, „Про соціальні послуги”, „Про

забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та

дітей, позбавлених батьківського піклування”, „Про забезпечення прав і

свобод внутрішньо переміщених осіб” „Про місцеві державні адміністрації”,

тощо і передбачено:

визначення терміну „дитина, яка постраждала внаслідок воєнних дій та

збройних конфліктів”;

визначення особливостей прийняття рішень щодо захисту дітей

зазначеної категорії;

визначення повноважень центральних і місцевих органів виконавчої

влади щодо створення умов для медичної, психологічної, педагогічної

реабілітації та соціальної реінтеграції дітей зазначеної категорії;

На виконання Закону України „Про охорону дитинства” 05 квітня 2017

року Урядом відповідний Порядок було затверджено (постанова Кабінету

Міністрів України № 268), а 11 квітня 2018 року, під тиском громадських

організацій, внесено ряд суттєвих змін до нього (постанова Кабінету

8Міністрів України від 11.04.2018 №301), а саме щодо спрощення процедури

визначення дитини такою, що отримала психологічне травмування. Нажаль,

порядок визначення дітей, які внаслідок військових дій отримали поранення,

зазнали фізичне та сексуальне насильство, і до сьогодні залишається

нормативно ускладненим і фактично не досяжним для доведення таких

обставин батьками або законними представниками дитини.

На мої депутатські запити до Голів обласних державних адміністрацій з

приводу бездіяльності щодо надання статусу «діти, які постраждали

внаслідок збройного конфлікту», у більшості надійшли відповіді, які свідчать

про грубе порушення вимог статті 30 Закону «Про охорону дитинства». А

саме щодо обов’язків МОЗ, МОН, Мінсоцполітики створити умови для

медичної, психологічної, педагогічної реабілітації та соціальної

реінтеграції дітей, які постраждали внаслідок воєнних дій і збройних

конфліктів. З цього приводу доручень на місцевий рівень не направлено,

діяльність здійснюється хаотично. Закон також зобов’язує Мінсоцполітики

працювати на возз’єднання дитини з сім’єю, а МВС має обов’язок

встановлювати місцезнаходження членів сім’ї дитини. По жодному з цих

обов’язків порядку або інших нормативів щодо їх виконання не розроблено.

Сам факт роз’єднання дитини з родиною не визначено травмуючою

обставиною.

У результаті, із 700 тисяч внутрішньо переміщених дітей, лише 23

тисячі визнано Державою постраждалими.

Останні два роки чимало зусиль було спрямовано на те, щоб влада

офіційно визнала скільки дітей загинуло внаслідок збройного конфлікту.

Понад два роки нас переконували, що таких дітей -68, а поранених біля 200.

Стверджую, що загиблих понад 200, поранених понад 500. У березні 1918

року Президент офіційно повідомив про 242 загиблих дитини і цей скорбний

перелік поповнюється, але суспільство про це не інформується.

За вимогами діючого законодавства, кожен факт смерті, утому числі і

смерті дітей, документується медичним свідоцтвом про смерть з зазначенням

причини смерті відповідно до міжнародної класифікації хвороб. На підставі

цього свідоцтва органи реєстрації актів громадянського стану реєструють

факт смерті, видають свідоцтво про смерть та вносять інформацію з

зазначенням причини смерті до Державного реєстру актів цивільного стану

громадян (затвердженої наказом Міністерства юстиції України від

24.07.2008 № 1269/5).

Вважаємо за необхідне доручити Мін’юсту узагальнити та подати

персоніфіковану інформацію з Державного реєстру актів цивільного стану

громадян про зареєстровані у період з 26 травня 2014 року по нинішній час

випадки смерті дітей під час або від наслідків збройного конфлікту.

Забезпечити збір таких достовірних даних у наступному, використовуючи

їх з обмеженнями «для службового користування».

Залишається не відпрацьованим порядок обліку дітей, які

постраждали від підриву на мінах, не вирішуються питання щодо

забезпечення таких дітей протезуванням та реабілітаційною допомогою. Не

проводиться облік фактів смерті дітей внаслідок військових дій, часто такі

9факти реєструються як смерть від побутових причин. Мої звернення до

Мін’юсту з цих питань залишаються без належного реагування.

У січні 2015 року Президент України П.О.Порошенко повідомив про

загибель 21 неповнолітньої особи, які воювали у складі збройних формувань.

Сам факт трактувався як приклади героїчної поведінки, попри те, що

залучення неповнолітніх до збройних формувань є грубим порушенням

Конвенції ООН про права дитини та законодавства України.

Донецька і Луганська ВЦА з питань захисту дітей керуються нормами

законодавства, яке розроблено для діяльності у мирний час, і є таким, що не

враховує особливості становища дітей в умовах збройного конфлікту. Уряд

не розробив додаткових процедур захисту прав дітей, які мешкають у, так

званих, «сірій та червоній» зонах, на лінії розмежування.

Діти у конфлікті з законом.

Аналіз статистичних даних Національної поліції України свідчить про

значну кількість дітей, що контактують із системою кримінального

правосуддя. Так, у 2018 році більше 4 тис. дітей вчинили кримінальні

правопорушення, майже 4,4 тис. потерпіли від злочинів. І до цієї кількості

треба додати дітей, які залучені до кримінального процесу в якості свідків,

дітей, стосовно яких кримінальні провадження були закриті, дітей, які були

звільнені від кримінальної відповідальності адже не досягли віку її настання.

Загалом щорічно до системи правосуддя потрапляють більше 10 тис. дітей.

Крім того спостерігається тенденція криміналізації підліткового середовища.

Так, кількість умисних вбивств, учинених дітьми у 2018 році зросла на 7% -

32 вбивства вчинено підлітками. Кількість злочинів, пов’язаних з незаконним

обігом наркотиків зросла майже на 16% в порівнянні з минулим роком – 240

фактів. У той же час майнові злочини, а саме крадіжки, учиненні дітьми

складають 59% всіх правопорушень, а це більше 3,3 тис.. Майже щоденно в

засобах масової інформації з’являються статті про факти боулінгу і

правопорушень, вчинених дітьми, а також факти насильства щодо дітей. Це

викликає неабиякий резонанс у суспільстві. Саме тому проблема

профілактики правопорушень, як і проблема створення ефективного

правосуддя щодо дітей, які опинилися у конфлікті і контакті з законом, є

однією з ключових для вирішення в Україні.

Міністерство юстиції України готує низку законопроектів у сфері

правосуддя, дружнього до дитини та ювенальної юстиції. Верховною Радою

проект Закону про медіацію (№3665 від 17.12.2015) не був прийнятий.

Натомість у проекті Закону про правосуддя щодо дитини, цілий розділ, що

стосується виведення дитини у конфлікті з законом із системи кримінального

правосуддя, ґрунтується на процедурах відновного примирення тобто

медіації.

Чи не найслабшим місцем реформ з децентралізації, деінституалізації,

ювенальної юстиції, інших у площині захисту прав дитини є невизначеність

виконавця на місцевому рівні та нестача кадрового забезпечення. Майже

кожного сесійного тижня у Верховній Раді YIII скликання приймалися

законопроекти про додаткові повноваження органу опіки та піклування, а

10функціональна спроможність місцевих органів виконавчої влади не

враховувалася.

За останні три роки Служби у справах дітей набули чимало нових

функцій. Створення патронатних сімей, впровадження наставництва над

дітьми, реформування інтернатних закладів і діяльність з підтримки

батьківського потенціалу, участь у облікуванні дітей шкільного віку, захист

майнових прав дітей, придбання житла для дітей-сиріт та дітей позбавлених

батьківського піклування тощо. Всі традиційні функції були збережені. При

цьому кадровий потенціал Служб у справах дітей не тільки не збільшився

вдвічі, як це передбачено законом, а й скоротився.

Реформи в сфері захисту прав дитини мають всі шанси бути

декларативними через відсутність кадрового забезпечення на місцях для

виконання стратегій, планів, заходів, затверджених на центральному рівні.

Попри численні потреби населення в удосконаленні правозахисної

діяльності та соціальної роботи з сім’ями і дітьми, служби у справах дітей,

центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді не мають достатнього

кадрового забезпечення для виконання передбачених законодавством функцій.

За очевидних складних соціальних та економічних процесів в державі, в

Україні, фактично мінімізована кількість соціальних працівників, до

компетенції яких належала підтримка батьківського потенціалу та захист прав

дитини. Кадрове забезпечення Служб у справах дітей мінімізоване до втрати

дієздатності структур і становить менше 70% від передбаченого

законодавством.

Нормативна база захисту прав дитини.

Нормативна база щодо діяльності місцевих органів виконавчої влади з

питань захисту прав дитини є недосконалою. Протягом останніх п’яти років до

Сімейного Кодексу з питань дітей внесено 33 правки, до Цивільного Кодексу –

понад 20 правок. Постанова Кабінету Міністрів від 24 вересня 2008 року №866

«Про порядок діяльності органів опіки та піклування з питань захисту прав

дитини» щороку вносилося по дві-три не погоджені між собою правки, які

розбалансували систему захисту прав дитини.

На заміну Закону України „Про Загальнодержавну програму

„Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини” на

період до 2016 року”, який втратив чинність з січня 2017 року, лише 30 травня

2018 року Кабінетом Міністрів України затверджено Державну соціальну

програму „Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права

дитини” на період до 2021року, більшість заходів якої є просвітницькими

заходами, а не правозахисними. Підсумки реалізації програми у 2018 році не

підведені.

Заявляючи про необхідність Євроінтеграції, Україна має відпрацювати

систему забезпечення, дотримання, захисту прав дитини, що відповідає

європейським стандартам. Саме системні заходи, а не галузеві, як це

відбувається сьогодні. Підсумки роботи Уряду у 2014-2018 роках

переконливо свідчать про накопичення негативних тенденцій в сфері

соціального становища дітей в Україні, погіршення основних показників

благополуччя дитини. Підтверджує це і Звіт Уряду про підсумки діяльності у

2018 році, де прозвітовано лише про надання житла для осіб із числа дітей-

11сиріт та позбавлених батьківського піклування, про програму «Пакет

малюка» та «Муніципальна няня».

На мій депутатський запит, Рахункова палата України провела аудит

використання коштів субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на

придбання житла та приміщень для розвитку сімейних та інших форм

виховання, наближених до сімейних, та забезпечення житлом дітей-сиріт. Крім

того, що в порушення законодавства, у 2018 році кошти виділялися лише для

дітей-сиріт, грубо порушивши права позбавлених батьківського піклування.

Попри те, що квартири очікує понад 27 тисяч осіб, квартири було придбано для

1200 осіб і у порядку з порушенням черговості. Аудитом виявлено низький

рівень управління коштами субвенції і неналежну фінансову дисципліну при

освоєнні її коштів на місцях. При цьому в діях/бездіяльності 14 посадових осіб

вбачаються ознаки кримінальних, утому числі корупційних, правопорушень.

В Україні посилюються негативні тенденції у сфері забезпечення та

захисту прав дітей, що було засвідчено Парламентськими слуханнями "Права

дитини в Україні: забезпечення, дотримання, захист", щорічною статистикою.

На окрему увагу заслуговує реалізація проекту з реформування соціальних

послуг. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.05.2014 № 478-р

було визнано за доцільне залучення позики від Міжнародного банку

реконструкції та розвитку для реалізації проекту “Модернізація системи

соціальної підтримки населення України” в розмірі 300 млн. доларів США. З

липня 2014 року Мінсоцполітики реалізує зазначений проект з метою

підтримки найбільш вразливих та соціально найменш захищених груп

населення, в тому числі дітей без батьківського піклування та дітей з

особливими потребами та обмеженими можливостями. Одна з цілей цього

проекту передбачає удосконалення соціальних послуг для дітей, здійснення

заходів з деінституалізації дітей та реформування інтернатних закладів. За

матеріалами ЗМІ, Генеральною прокуратурою здійснювалося досудове

розслідування у кримінальному провадженні № 42017000000003203 від

06.10.2017 року за фактом вчинення неправомірних дій службовими особами

Міністерства соціальної політики України та ПП «Ай Ті Ленд». Службовцям

інкриміновано заволодіння 2 578 900 доларів США шляхом зловживання

службовим становищем, про що йдеться в ухвалі Печерського райсуд міста

Києва у справі № 757/19261/18-к. За ці кошти Міністерство соціальної

політики начебто закупило консультаційні послуги з реформування

інтернатної системи. На депутатські запити з цих питань Мінсоцполітики

інформації по суті не надає, чим порушує Закон України «Про статус

народного депутата України».

У 2011 році, за моєї ініціативи та громадських організацій, Указом

Президента була створена інституція Уповноваженого Президента України з

прав дитини. Цей реальний крок з удосконалення системи захисту прав

дитини в Україні був схвалений Комітетом ООН з прав дитини, іншими