Проєкт Закону про основні засади державної політики України щодо взаємодії з національними рухами колоніальних народів Російської Федерації

КОМІТЕТ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

з питань зовнішньої політики та

міжпарламентського співробітництва

вул. М. Грушевського, 5, м. Київ, 01008, www.rada.gov.ua

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

ВИСНОВОК

на проект Закону України «Про основні засади державної політики

України щодо взаємодії з національними рухами колоніальних народів

Російської Федерації» (реєстр. № 11402 від 15.07.2024), внесений народними

депутатами України Мезенцевою-Федоренко М.С. та іншими

За дорученням Голови Верховної Ради України та відповідно до статті 93

Регламенту Верховної Ради України Комітет на своєму засіданні 04 вересня 2025

року (Протокол № 245) розглянув проект Закону України «Про основні засади

державної політики України щодо взаємодії з національними рухами

колоніальних народів Російської Федерації» (реєстр. № 11402 від 15.07.2024),

внесений народними депутатами України Мезенцевою-Федоренко М.С. та

іншими.

Запропонований законопроект спрямований на регулювання відносин, що

виникають між суб’єктами владних повноважень, іншими суб’єктами у процесі

формування та реалізації політики щодо взаємодії з національними рухами

колоніальних народів рф та визначення основних правових засад формування та

реалізації внутрішньої державної політики щодо взаємодії з такими народами.

Так, законопроектом прямо визначаються правові засади, завдання та

напрями роботи Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, а також

окремих центральних органів виконавчої влади (Міністерства внутрішніх справ

України, Міністерства закордонних справ України та Міністерства оборони

України, Міністерства розвитку громад та територій України, Міністерства

культури та стратегічних комунікацій України, Міністерства освіти і науки

України) та засади їх взаємодії.

Крім того, законопроектом пропонується внести зміни до законів України

«Про інформацію», «Про імміграцію», «Про правовий статус іноземців та осіб

без громадянства», «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» (в частині

формування внутрішньої політики), «Про систему іномовлення в Україні».

Відповідно до пояснювальної записки за підписом авторів законопроекту

реалізація його положень не потребуватиме додаткових видатків з Державного

бюджету України.

Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України у

своєму висновку від 01 липня 2025 року за підписом Керівника Головного

управління С.Тихонюк висловило ряд суттєвих зауважень до запропонованого

законопроекту, та серед іншого звертає увагу на те, що прийняття нових

первинних законодавчих актів доцільно здійснювати лише у випадках

виникнення чи виділення певної самостійної сфери суспільних відносин, що не

врегульована (недостатньо чи недосконало врегульована) існуючими нормами

права. При цьому, для врегулювання такої сфери відносин має існувати потреба

у прийнятті нових законодавчих норм.

При цьому аналіз законопроекту свідчить про те, що суспільні відносини,

які пропонується у ньому врегулювати, не можуть бути предметом

регулювання законодавчого акту і претендувати на надання його положенням

сили закону, оскільки вони сформульовані не як норми права і майже не містять

приписів нормативного характеру, що випливає зі змісту та форми їх

викладення у вигляді декларативних завдань, намірів, гасел, констатацій, планів

тощо.

Адже теорія і практика законотворення допускає можливість включення

до тексту закону окремих загальних положень ненормативного характеру, проте

закон не може складатися виключно (або переважно) з них. Основу будь-якого

закону мають складати правові норми, тобто загальнообов’язкові правила

поведінки суб’єктів. Як зазначив Конституційний Суд України закон є юридично

цілісним і структурно завершеним нормативно-правовим актом, який

приймається Верховною Радою України відповідно до її конституційних

повноважень (абз. 4 п. 4 мотивувальної частини Рішення від 07.07.1998 № 11-

рп/98).

Крім того, виходячи із загального характеру та змісту завдань суб’єктів

владних повноважень, які пропонується закріпити у ст. 7 та низці інших

положень проекту (наприклад, абзаци 2 та 3 ч. 1 ст. 5, п. 8 ст. 6 проекту), також

вбачається, що такі положення проекту виходять за межі регулювання

суспільних відносин в Україні. Відповідні положення проекту викликають

зауваження з огляду на положення ст. 18 Конституції України, якою

встановлено, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на

забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і

взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за

загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, та можуть

тлумачитися як порушення Україною положень Декларації про принципи

міжнародного права щодо дружніх відносин і співробітництва між державами у

відповідності до Статуту ООН, зокрема принципу невтручання у внутрішні

справи держав, зазіхання на принцип суверенності та територіальної цілісності

держав.

Тому Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради

України вважає, що формування політики України щодо національно-

визвольних рухів рф саме на підставі запропонованого закону на даному етапі

потребує подальшого додаткового вивчення, зважаючи на стан розвитку

національно-визвольних рухів у рф, позицію держав-партнерів, актуальні

зовнішньополітичні інтереси і цілі державної політики з порушеного питання.

Також Головне управління висловлює зауваження до окремих положень

законопроекту та наголошує, що в його тексті містяться недоліки техніко-

юридичного характеру. Окремі терміни і формулювання не відповідають

базовим принципам законотворення, зокрема таким, як: чіткість, мінімальне

використання абстрактних формулювань (характеристика суб'єкта, діяльності

тощо через зазначення їх істотних ознак), розміщення спочатку більш загальних,

а потім більш конкретних положень.

Так, стаття 7 проекту має назву: «Завдання центральних органів влади

відповідно до державної політики України щодо взаємодії з національними

рухами колоніальних народів Російської Федерації», але предмет регулювання

зазначеної статті проекту включає перелік завдань єдиного органу законодавчої

влади в Україні (Верховної Ради України), вищого органу у системі органів

виконавчої влади (Кабінету Міністрів України), центральних органів виконавчої

влади (а саме: Міністерства закордонних справ України, Міністерства оборони

України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу

виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики

у сферах культури та інформаційної політики; центрального органу виконавчої

влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сферах

освіти і науки). Отже, назва ст. 7 проекту потребує приведення у відповідність

до предмету її регулювання.

Водночас, виглядає недостатньо коректним використання у проекті самого

терміну «завдання». Адже під завданнями зазвичай розуміють: 1) запланований

для виконання обсяг роботи, що рано чи пізно може бути повністю виконаний;

2) мета або задум, які (хоча б теоретично) можуть бути досягнуті. Натомість

діяльність органів влади має перманентний та безперервний характер, а тому

законодавче регулювання їх діяльності, насамперед, потребує визначення їх

повноважень. Зокрема, виходячи зі змісту ч.2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 10 ч.1 ст. 116, ч.

2 ст. 120 Конституції України, законами мають визначатись повноваження

органів державної влади та способи їх реалізації. Також Конституцією України

визначаються не завдання, а повноваження Верховної Ради України (ст. 85).

Згідно з ч. 2 ст. 3 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади»

Конституцією та законами України визначаються організація, повноваження і

порядок діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

У проекті передбачено, що Кабінет Міністрів України «розробляє й

ухвалює Стратегію державної політики України щодо взаємодії з національними

рухами колоніальних народів Російської Федерації», однак ні цілі, ні предмет

регулювання цього правового акту у проекті не визначаються. Головне

управління зауважує, що визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики

належить до повноважень Верховної Ради України (п. 5 ч.1 ст. 85 Основного

закону України). Натомість до основних завдань Кабінету Міністрів України

належить «здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання

Конституції та законів України, актів Президента України» (п. 1 ч.1 ст. 2 Закону

України «Про Кабінет Міністрів України»).

Серед завдань центральних органів влади відповідно до державної

політики України щодо взаємодії з національними рухами колоніальних народів

Російської Федерації, що передбачені в абзацах 26 та 27 ст. 7 проекту, визначені

для Міністерства внутрішніх справ України повноваження щодо розробки і

впровадження спеціального правового режиму перебування на території України

представників колоніальних народів російської федерації, що воюють у складі

Сил оборони України, та членів їхніх сімей. Однак, у наведеному тексті не

розкривається те, яким правовим актом регулюватиметься зазначений правовий

режим.

У висновку також звертається увага, що зміст порівняльної таблиці до

законопроекту подекуди не узгоджується з його текстом, що є порушенням

вимоги ч. 6 ст. 91 Регламенту Верховної Ради України.

Комітет Верховної Ради України з питань бюджету у своєму листі від 28

травня 2025 року за підписом Голови Комітету Р.Підласої зазначає, що реалізація

положень законопроекту потребуватиме додаткових видатків державного

бюджету.

Таке, згідно із вимогами частини першої статті 27 Бюджетного кодексу

України та статті 91 Регламенту Верховної Ради України суб’єкту законодавчої

ініціативи до законопроекту, прийняття якого призведе до зміни показників

бюджету, належить надати фінансово-економічне обґрунтування до

законопроекту (включаючи відповідні розрахунки), однак відповідні матеріали

не подано. На невиконання вказаних вимог зауважено також Мінфіном у

відповідному бюджетному висновку.

Загалом у листі зазначається, що подальший розгляд законопроекту

можливий у разі надання фінансово-економічних розрахунків до нього.

Комітет Верховної Ради України з питань освіти, науки і інновацій у

своєму висновку до законопроекту від 16 липня 2025 року за підписом Голови

Комітету С.Бабака звернув увагу на численні зауваження центральних органів

виконавчої влади, Головного науково-експертного управління Апарату

Верховної Ради України та ухвалив рішення рекомендувати Верховній Раді

України відповідно до пункту 1 частини першої статті 114 Регламенту Верховної

Ради України законопроект за результатами його розгляду в першому читанні

прийняти за основу, Комітету Верховної Ради України з питань зовнішньої

політики та міжпарламентського співробітництва доопрацювати його до другого

читання з урахуванням зауважень та пропозицій.

Комітет з питань інтеграції України до Європейського Союзу у своєму

листі від 25 жовтня 2024 року за підписом Голови Комітету І.Климпуш-Цинцадзе

визнав положення законопроекту такими, що регулюються національним

законодавством країн-членів Європейського Союзу та не підпадають під дію

міжнародно-правових зобов’язань України у сфері європейської інтеграції.

У ході підготовки до попереднього розгляду зазначеного законопроекту

Комітетом було отримано офіційні позиції зацікавлених державних органів, які

зазначають про наступне.

Міністерство закордонних справ України підтримує прийняття

запропонованого законопроекту у першому читанні із подальшим ґрунтовним

доопрацюванням до другого читання із наступних міркувань.

Державна політика України щодо взаємодії з національними рухами малих

і колоніальних народів рф має бути виваженою та критично оціненою з точки

зору пріоритетів національних інтересів та забезпечення національної безпеки

нашої держави, необхідності досягнення цілей зовнішньополітичної діяльності

України, нести системний та довгостроковий характер, враховувати міжнародно-

правові зобов’язання України, а також забезпечувати збереження підтримки

нашої держави з боку міжнародних партнерів у протидії триваючій збройній

агресії рф проти України.

Законопроект містить положення, які, на думку МЗС, не кореспондуються

із міжнародно-правовими зобов’язаннями України, можуть невірно тлумачитися

міжнародними партнерами та спричинити шкоду національним інтересам нашої

держави, зокрема триваючому процесу гармонізації її національного

законодавства із законодавством Європейського Союзу. На думку МЗС, окремі

положення запропонованого законопроекту, зокрема, але не виключно, абзаци

другий і третій статті 5, частина восьма статті 6, можуть тлумачитися як

порушення Україною принципу невтручання у внутрішні справи держав,

зазіхання на принцип суверенітету та територіальної цілісності держав.

Інші положення, зокрема частина дванадцята статті 5, можуть тлумачитись

як такі, що становлять порушення міжнародно-правових зобов'язань України

відповідно до Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму.

Крім того, деякі норми законопроекту суперечать положенням частини

третьої статті 2 та статті 11 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої

політики», якими встановлені принципи та засади зовнішньої політики України,

зокрема повага до територіальної цілісності іноземних держав та непорушності

державних кордонів, невтручання у внутрішні справи держав, пріоритет

загальновизнаних норм і принципів міжнародного права перед нормами і

принципами національного права, забезпечення дотримання та виконання

чинних, вироблення нових принципів і норм міжнародного права.

Також, на думку МЗС, редакція статті 7 не відповідає предмету

регулювання запропонованого законопроекту та передбачає закріплення за МЗС

невластивих функцій та завдань.

Міністерство оборони України підтримує прийняття запропонованого

законопроекту із зауваженнями, а саме відповідно до статті 7 проекту Закону, до

повноважень Міноборони пропонується віднести, зокрема, створення

національних збройних формувань з числа колоніальних народів російської

федерації у складі Сил оборони України “для формування основ руху опору на

їхній батьківщині”, що суперечить принципу невтручання, тобто міжнародному

зобов’язанню не втручатися в питання, що належать винятково до внутрішньої

компетенції держави. Цей принцип закріплений у пункті 7 статті 2 Статуту

Організації Об’єднаних Націй і конкретизованого в Декларації про принципи

міжнародного права 1970 року, Декларації Генеральної Асамблеї ООН від

09.12.1981 № 36/103 про недопустимість інтервенції і втручання у внутрішні

справи держави.

Крім того, повноваження щодо формування Міноборони основ руху опору

колоніальних народів на їхній батьківщині перевищує заходи, необхідні для

відсічі агресії і знаходиться за межами регулювання jus in bello. Водночас вказані

дії можуть трактуватися як акт агресії в межах jus ad bellum. Так, Резолюція

Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй 3314 (XXIX) визначає

агресію як застосування збройної сили державою проти суверенітету,

територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, або

яким-небудь іншим чином, несумісним зі Статутом Організації Об'єднаних

Націй. До дій, які кваліфікуються як агресія належить, зокрема, засилання

державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або

найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої

держави.

Служба безпеки України, підтримуючи законодавчу ініціативу, у своїх

пропозиціях відзначає, що запропоновані зміни до Закону України «Про

імміграцію» та Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без

громадянства» потребують суттєвого доопрацювання у зв’язку з тим, що

законопроект та інші закони України не встановлюють, хто саме належить до

осіб, які представляють корінні поневолені народи російської федерації, не

визначають, якими документами це підтверджується, а також не містять навіть

орієнтовного переліку документів, що підтверджують факт утисків і порушень

прав таких осіб.

Крім того, не врегульовано механізм встановлення приналежності окремих

осіб до корінного поневоленого народу російської федерації, які постійно

проживають на її території.

Відсутність дипломатичних зв’язків з рф унеможливлює проведення будь-

яких перевірок дійсності поданих документів, що надає можливість для їх

фальсифікації та використання цієї процедури для незаконного отримання

права на постійне проживання на території України представниками

спецслужб російської федерації, а також особами, причетними до вчинення

тяжких і особливо тяжких злочинів насильницького характеру, членів і

прихильників міжнародних терористичних організацій тощо.

Крім того у законопроекті відсутні положення або посилання на інші

нормативно-правові акти, що регламентували би форму та механізм надання

письмового дозволу відповідного органу Сил оборони України, строк дії

дозволу, питання проведення перевірочних заходів стосовно суб’єктів

отримання такого дозволу з метою недопущення випадків прибуття на територію

України осіб, які становлять загрозу національній безпеці України.

Також потребує окремого внормування питання щодо здійснення

контролю за фактом долучення суб’єкта отримання дозволу до Сил оборони

України після в’їзду в Україну, порядку дій після його відмови брати участь у

веденні воєнних (бойових) дій після прибуття на територію України та інші

суміжні питання.

Міністерство внутрішніх справ України зазначає, що статтею 7 проекту

Закону, якою визначаються завдання центральних органів влади відповідно до

державної політики України щодо взаємодії з національними рухами

колоніальних народів російської федерації, Міністерству внутрішніх справ

України доручається розробити і впровадити спеціальний правовий режим

перебування на території України представників корінних поневолених народів

російської федерації, що воюють у складі Сил оборони України, та членів їхніх

сімей.

Оскільки на сьогодні законодавством України врегульовано правовий

статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України

на законних підставах, МВС вважає, що положення, передбачені статтею 7

проекту Закону, в частині покладення на Міністерство завдання з розроблення і

впровадження спеціального правового режиму перебування на території України

представників корінних поневолених народів російської федерації, що воюють у

складі Сил оборони України, та членів їхніх сімей, потребують виключення.

МВС наголошує, підтримуючи позицію Служби безпеки України, що ані

проектом Закону, ані іншими законами України не визначаються критерії

віднесення осіб до представників корінних поневолених народів російської

федерації, відсутній перелік документів, які підтверджують цей факт, а також

факт утисків і порушень прав таких осіб.

Також МВС зазначає, що Державна міграційна служба України не

уповноважена вживати заходи з установлення приналежності окремих осіб до

корінного поневоленого народу російської федерації, які постійно проживають

на її території. Відсутність дипломатичних зв’язків з російською федерацію

унеможливлює проведення будь-яких перевірок дійсності поданих документів,

що створює умови для їх фальсифікації та використання цієї процедури для

незаконного отримання права на постійне проживання на території України

представниками спецслужб російської федерації.

МВС звертає увагу, що проектом Закону пропонується доповнити новими

абзацами частини десяту та дев’ятнадцяту статті 4 Закону України «Про

правовий статус іноземців та осіб без громадянства», згідно з якими

представники корінних поневолених народів російської федерації (зокрема,

громадяни російської федерації або особи без громадянства), які в період дії

воєнного стану прибули в Україну для надання медичної допомоги,

реабілітаційної допомоги на волонтерських засадах як медичні працівники,

фахівці з реабілітації та отримали посвідку на тимчасове проживання,

вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України,

на період надання такої допомоги. Представники корінних поневолених народів

російської федерації (зокрема, громадяни російської федерації або особи без

громадянства), які прибули для виконання завдань в інтересах оборони України,

безпосередньої участі у веденні воєнних (бойових) дій, у тому числі на території

проведення антитерористичної операції, а також у районах здійснення заходів із

забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної

агресії держави, що формально чи фактично є учасником воєнних дій проти

України, вважаються такими, які на законних підставах тимчасово проживають

на території України на період виконання таких завдань чи участі у таких діях.

У той же час, проектом Закону не пропонується визначити, на підставі яких

документів буде встановлюватися таке проживання, а також кого саме розуміти

під особами «які прибули для виконання завдань в інтересах оборони України,

безпосередньої участі у веденні воєнних (бойових) дій, у тому числі на території

проведення антитерористичної операції, а також у районах здійснення заходів із

забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної

агресії держави, що формально чи фактично є учасником воєнних дій проти

України».

Зазначене, а також відсутність запропонованих змін до інших нормативно-

правових актів, створюють передумови для неможливості застосування

запропонованих проектом Закону норм під час їх практичного реалізації.

Міністерство юстиції України у своєму висновку, серед іншого, зазначає,

що відповідно до Конституції України органи державної влади та органи

місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі,

в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами

України (частина друга статті 19 Конституції України).

Конституція України містить вичерпний перелік повноважень Верховної

Ради України, якими вона наділена для здійснення покладених на неї функцій.

Зі змісту частини другої статті 85 Конституції України випливає, що

повноваження Верховної Ради України визначаються лише Основним Законом

України і не можуть бути розширені законом або іншим нормативно-правовим

актом, про що неодноразово вказував Конституційний Суд України (зокрема,

Рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2010 року № 16-рп, від 13

червня 2019 року № 5-р).

Частина дев’ятнадцята статті 4 та частина перша статті 15 Закону України

«Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» в частині застосування

слів «за письмовим дозволом відповідного органу Сил оборони України» не

відповідає принципу юридичної визначеності та потребує відповідного

доопрацювання в частині конкретизації, про дозвіл якого характеру, а також

яким (якими) державними органами та у якому порядку такий дозвіл надається.

При цьому проектом Закону не запропоновано внесення змін до статті 5

Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», яка

визначає перелік документів, необхідних для оформлення посвідки на тимчасове

проживання для зазначеної категорії осіб.

Проект Закону не унормовує, на підставі яких документів визначатиметься

для цілей цього Закону приналежність іноземців та осіб без громадянства до

«представників колоніальних народів Російської Федерації», а також до «осіб,

які прибули для виконання завдань в інтересах оборони України, безпосередньої

участі у веденні воєнних (бойових) дій, у тому числі на території проведення

антитерористичної операції, а також у районах здійснення заходів із

забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної

агресії держави, що формально чи фактично є учасником воєнних дій проти

України».

Проект Закону не містить визначення, хто саме належить до кола «осіб, які

представляють корінні поневолені народи Російської Федерації» для цілей цього

Закону, не визначає, якими документами підтверджуватиметься приналежність

до такої категорії осіб, а також не містить можливий перелік документів, що

підтверджують факт утисків і порушень прав таких осіб.

Аналогічні зауваження щодо недотримання принципу юридичної

визначеності стосуються і змін до частин десятої та дев’ятнадцятої статті 4

Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», яка

визначає підстави для перебування іноземців та осіб без громадянства на

території України.

Законодавство встановлює, що особа, яка втратила громадянство України

та/або має громадянство (підданство) іноземної держави, або особа без

громадянства не може бути поліцейським, або представником спеціальних

служб.

З огляду на застосування у положеннях проекту Закону формулювань

«збройних формувань, що воюють у складі Збройних Сил України…»,

«національні збройні формування … у складі Сил оборони України» слід

зауважити, що спеціальні законодавчі акти, які визначають статус Збройних Сил

України та інших складових сил оборони, не передбачають включення до їх

складу структурних складових з назвою «збройні формування».

Тож проект Закону потребує відповідного доопрацювання з урахуванням

існуючих законодавчих вимог.

Міністерство культури та інформаційної політики України, підтримуючи

законодавчу ініціативу за умови доопрацювання, у своєму висновку, серед

іншого, зазначає що понятійно-термінологічний апарат законопроекту потребує

ґрунтовного доопрацювання, формулювання є недостатньо чіткими і не

узгоджуються із понятійно-термінологічний апаратом, закріпленим чинним

законодавством.

Варто зазначити, що низку положень проекту викладено без належної

юридичної визначеності (недостатньо зрозуміло, без належної чіткості), що

потенційно може створити ґрунт для неоднакового їх застосування та

необхідності роз’яснення змісту їх положень. Така невизначеність може суттєво

ускладнити застосування положень законопроекту у разі його прийняття.

Отже, запропонована редакція норм може створити невизначеність або

недовершеність правового регулювання, що не відповідає принципу юридичної

визначеності як складової конституційного принципу верховенства права

(частина перша статті 8 Конституції України), з якого випливає вимога ясності і

недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове

застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній

практиці (Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. № 5-

рп/2005).

У зв’язку з тим, що правова доктрина України визначає одним із критеріїв

якості закону його доступність, що передбачає точність, простоту і зрозумілість

мови закону, з метою забезпечення належної юридичної визначеності положень

законопроекту, пропонується конкретизувати його норми.

Також Міністерство висловлює застереження щодо просвітництва та

боротьби з російською дезінформацією саме мовами корінних поневолених

народів російської федерації. Враховуючи те, що мов корінних поневолених

народів російської федерації нараховується більше 100, дане положення проекту

Закону буде неможливим для реалізації в межах повноважень МКІП.

У статті 7 законопроекту передбачено виконання завдань центральними

органами влади відповідно до державної політики України щодо взаємодії з

національними рухами колоніальних народів російської федерації, зокрема,

центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію

державної політики у сферах культури та інформаційної політики, координує

роботу в сфері просвітництва та боротьби з російською дезінформацією мовами

колоніальних народів російської федерації.

Однак, відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України від

5 березня 1998 року № 183/98-ВР «Про Раду національної безпеки і оборони

України», Рада національної безпеки і оборони України розробляє та розглядає

на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та законів України,

Стратегії національної безпеки України, Воєнної доктрини України належать до

сфери національної безпеки і оборони, та подає пропозиції Президентові

України; приймає рішення щодо визначення стратегічних національних

інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення

національної безпеки і оборони у політичній, економічній, соціальній, воєнній,

науково-технологічній, екологічній, інформаційній та інших сферах.

Також функціонує центр протидії дезінформації - робочий орган Ради

національної безпеки і оборони України, утворений відповідно до рішення Ради

національної безпеки і оборони України від 11 березня 2021 року «Про створення

Центру протидії дезінформації», введеного в дію Указом Президента України від

19 березня 2021 року № 106.

Разом з цим, відповідно до частини першої статті 10 Закону України від 25

березня 1992 року № 2229-XII «Про службу безпеки України», центральне

управління Служби безпеки України відповідає за стан державної безпеки,

координує і контролює діяльність інших органів Служби безпеки України. До

його складу входять апарат Голови Служби безпеки України та функціональні

підрозділи, зокрема контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері

інформаційної безпеки.

Враховуючи зазначене, Міністерство культури та інформаційної політики

України, як центральний орган виконавчої влади позбавлений повноважень

координувати роботу в сфері просвітництва та боротьби з російською

дезінформацією так як це відноситься до компетенції РНБО та СБУ як частини

забезпечення інформаційної та національної безпеки держави.

Міністерство також наголошує, що проект Закону не містить фінансово-

економічних розрахунків та економічного обґрунтування змін до Закону України

«Про систему іномовлення України», що унеможливлює їх реалізацію

суб’єктами іномовлення. Хоча, відповідно до пункту 5 пояснювальної записки

до законопроекту, його реалізація не потребуватиме додаткових видатків з

Державного бюджету України. Надалі розгляд законопроекту можливий у разі

надання фінансово-економічних розрахунків до нього.

Тож враховуючи, що понятійно-термінологічний апарат законопроекту, як

зазначено вище, потребує юридичної визначеності окремих положень,

Міністерство вважає, що внесення змін до Закону № 2657-XII «Про інформацію»

та № 856-VIII «Про систему іномовлення України» є передчасним.

За результатами розгляду Комітет, всебічно обговоривши питання та

беручи до уваги висловлені зауваження, ухвалив рекомендувати Верховній Раді

України відповідно до пункту 1 частини першої статті 114 Регламенту Верховної

Ради України проект Закону України «Про основні засади державної політики

України щодо взаємодії з національними рухами колоніальних народів

Російської Федерації» (реєстр. № реєстр. № 11402 від 15.07.2024) за наслідками

розгляду в першому читанні прийняти за основу.

Також, зважаючи на необхідність комплексного доопрацювання проекту

Закону й узгодження окремих його положень з іншими положеннями

законодавства, Комітет, відповідно до частини першої статті 116 Регламенту

Верховної Ради України, прийняв рішення про врахування при підготовці

законопроекту до другого читання пропозиції і поправки щодо виправлень,

уточнень, усунення помилок та/або суперечностей у тексті законопроекту, інших

структурних частин законопроекту та/або інших законодавчих актів, що не були

предметом розгляду в першому читанні та відповідають предмету правового

регулювання законопроекту (зокрема щодо закріплення відповідної

термінології, встановлення повноважень органів державної влади, уточнення

особливостей реалізації норм законопроекту, тощо), і звертається до Голови

Верховної Ради України з пропозицією оголосити про це під час розгляду даного

законопроекту на пленарному засіданні.

Доповідачем з цього питання визначено народну депутатку України,

Голову Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з питань

підготовки проекту основних засад державної політики щодо взаємодії з

національними рухами малих та корінних народів Російської Федерації

Мезенцеву-Федоренко М.С., співдоповідачем – Голову Комітету з питань

зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва О.Мережка.

Проект Постанови Верховної Ради України додається.

Голова Комітету О.МЕРЕЖКО