Проєкт Постанови про вшанування жертв депортації українського населення Кубані

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

до проекту Постанови Верховної Ради України

«Про вшанування жертв депортації українського населення Кубані»

1.Обґрунтування необхідності прийняття акту

16 лютого 1918 року була проголошена Кубанська Народна Республіка,

яка потім отримала назву Самостійної Кубанської Народної Республіки. 4

грудня 1918 року це державне утворення змінило свою назву на Кубанський

Край. До складу цієї держави входили Кубанська область, Чорноморська й

Ставропольська губернії, а також Терська область.

Однак все це припинилося в 1932–1933 роках. Тоді на Кубані, як і на

інших українських землях, що входили до складу СРСР, більшовики

влаштували Голодомор. Паралельно з цим у краї почалися репресії проти

прихильників українізації. Навчання в школах, діловодство були різко

переведені на російську мову. Зникла україномовна преса, радіо. У вилюднені

поселення почали селити росіян із півночі. А українців Кубані записувати як

росіян. Їхню місцеву українську говірку почали трактувати як «козацьку

балачку», що начебто є діалектом російської мови.

На Кубані тривалий час зберігалися антибільшовицькі настрої. Тому під

час Другої світової війни чимало кубанців воювали проти радянської влади.

Були вони і в загонах Української Повстанської Армії, і в німецьких

формуваннях. Тому населення краю зазнало жорстких репресій.

Процеси згортання українізації та насильницька русифікація українців

Кубані безпосередньо була пов’язана із проведенням колективізації та

Голодомору, що, фактично призвело до геноциду українців.

Найбільш жорстоко колективізація провадилася в Україні та Північному

Кавказі, де селянство було найзаможнішим.

На Кубані проведення колективізації ускладнювалося ще наявністю

згуртованого козацького населення, готового чинити опір зі зброєю

нововведенням радянської влади. Для того, щоб зломити опір українського

селянства Кубані, влада вдалася у липні 1932 р. до значного знищення норм

хлібозаготівель, що призвело до голоду в цих районах, який прийняв

колосальні масштаби.

Винищуючи селянство на Кубані, керівництво СРСР переслідувало

водночас ще одну мету – припинити розвиток тенденцій, спрямованих на

зростання намагань українців власними силами визначити своє політичне

майбутнє. Недаремно удар, спрямований на значні елементи національної

державності УРСР, не обминув і українське населення Кубані. Водночас із

натиском на українське селянство як головну базу людську існування

української нації почалося знищення української інтелігенції, українських

культурних закладів. І якщо сам статус існування України як держави

дозволив у деякій мірі зберегти надбання попереднього національно-

культурного відродження, то українці Кубані, не захищені навіть

2

національною автономією у складі РРФСР, зазнали надзвичайного

брутального знищення своїх національно-культурних надбань.

Масові арешти української інтелігенції в Кубані почалися у 1929 – 1931

рр. у зв’язку зі справами «Союзу Кубані та України» та «Спілки визволення

України». Але в той час, як розкуркулені тисячі українських селян вивозилися

з Кубані, адміністративні органи нарощували темпи українізації краю. Ще у

червні 1932 р. на засіданні Північно-Кавказького крайвиконкому видавалися

накази, які попереджали про персональну відповідальність голів

райвиконкомів за затримку темпів проведення українізації. Але в кінці 1932 р.

в Москві вийшла постанова, яка не тільки перекреслила всі досягнення

українізації, але й на довгі роки та десятиріччя загальмувала будь-які прояви

національно-культурного розвитку українців Кубані. Це була постанова ЦК

ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. про хлібозаготівлі на Північному

Кавказі та в Західних областях за підписами голови РНК СРСР В. Молотова та

Генерального Секретаря ЦК ВКП(б) Й. Сталіна.

У цій постанові передбачалося завершити хлібозаготівлі в цих регіонах у

січні 1933 року, «очистити» партійні та радянські організації від

«петлюрівських та інших буржуазно-націоналістичних елементів», виселити

до північних областей СРСР усіх жителів станиці Полтавської (Північний

Кавказ), як найбільш контрреволюційної, і деукраїнізувати державні установи,

пресу, освіту й усе суспільно-політичне життя на Кубані.

Також ця постанова зводила на нанівець будь-яке забезпечення

національно-культурних прав українців Кубані, фактично заперечувала право

українцям-кубанцям офіційно вважати себе українцями та водночас давала

початок масовій депортації українського населення Кубані, почавши з

найбільш розвинутої у національно-культурному плані української станиці

Кубані Полтавської, у якій українці складали більше 80% населення.

Деукраїнізацію Кубані місцева влада, безапеляційно виконуючи

постанову, проводила швидко й оперативно. Уже 29 грудня 1932 р. на

засіданні Президії Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету

була прийнята постанова з українізації. У ній під приводом того, що

«українізація ряду районів і станиць, яка проводилася на Північному Кавказі,

не виходить з культурних інтересів населення і служить легальною формою

класовому ворогу для організації опору заходам Радянської влади та

утворення під цим прикриттям контрреволюційних організацій», наполегливо

пропонувалося припинити українізаційні процеси, перевести до 1 січня 1933

р. справовиробництво у радянських організаціях і станицях і районах на

російську мову, за 3 дні перевести українізовані газети на українську мову, а

також листівки, брошурки, багатотиражки, стіннівки та іншу літературу

українською мовою, перевести викладання усіх працюючих

короткотерміновиих курсів (радянських, педагогічних, колгоспних тощо) на

російську мову, до осені 1933 р. перевести викладання в усіх школах на

російську мову, припинити радіомовлення українською мовою.

3

По усій Україні тривали депортації селянських родин, органи ГПУ

продовжували арешти за так званими «хлібними справами». У 1932 році було

заарештовано 94 354 особи.

До окремого карального списку ЦК ВКП(б) потрапили і були пограбовані

вщент станиці Полтавська і Уманська, а їхнє населення цілковито виселено. За

переписом 1926 р. ці станиці були переважно українськими. У Полтавській з

14306 жителів 10985 відносили себе до українців, вона тривалий час була

центром антирадянського визвольного руху на чолі з отаманом Мальком, саме

в ній зафіксовано найбільший спротив колективізації. У станиці Уманській з

20727 жителів назвалися українцями 17008. У жовтні – грудні 1933 р. із

західних та північних районів Росії на Кубань було переселено 14 тис.

господарств колгоспників, етнічних росіян, переодягнених в одяг кубанців, а

також демобілізованих червоноармійців. Зокрема, станиця Полтавська, наново

заселена переважно червоноармійцями, отримала назву Червоноармійська, а

Уманську перейменували на Ленінградську. Так, винищивши голодом

українців, Кремль змінив етнічний склад населення Кубані.

В Україні і на Кубані проведення хлібозаготівель носило характер

цілеспрямованої репресії, що мала на меті спричинення смерті від голоду

значної частини населення. Проти українців точилася справжня війна: влада

проводила тотальні обшуки на предмет виявлення хліба, буцімто прихованого

від хлібозаготівель, одночасно вилучаючи в селянських дворах усе їстівне. У

січні 1933 р. Україна та Кубань були перетворені на суцільні гетто, що

позбавило вмираючих можливості втекти туди, де Голодомору не було, і

врятуватися. Приписів, які забороняли б населенню інших регіонів СРСР

пересуватися у його межах, не було.

Знищуючи результати українізації, сталінське керівництво залишало

населення Кубані без історичної пам’яті, національно-культурного підґрунтя,

що полегшило державі розшарувати населення, зломити його опір.

Попри русифікацію краю, населення Кубані довгий час зберігало

українську мову й традиції.

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році на Кубані спостерігалися

спроби створити свої автономні республіки, однак вони не увінчалися успіхом.

Також тоді активізувалося тут українське життя – хоча офіційно українці в краї

становлять трохи більше одного відсотка населення. На Кубані з’явилися

українські газети, видання й громадські організації. У деяких школах почали

факультативно вивчати місцеву «балачку», для чого використовувався

україномовний підручник «Козак Мамай».

Російська влада зробила чимало, щоб взяти під контроль «козацьке

відродження» на Кубані й нав’язати кубанцям стереотипи «русского мира».

Натомість українська влада не виявляла й не виявляє належної уваги до

українців, що живуть за межами нашої держави.

Не дивно, що в 2014 році, коли Росія окупувала Крим і розв’язала війну

на Донбасі, чимало так званих «кубанських козаків» подалося в Україну

підтримувати російські гібридні сили. Хоча були на Кубані і поодинокі

4

виступи проти російської влади в той час. Декларувалося навіть відновлення

Кубанської Народної Республіки.

Наприклад, зараз існує політичний рух «Малиновий клин», який декларує

створення Кубанської держави, яка мала б проєвропейську орієнтацію. Цю

ідею його представники намагаються пропагувати з допомогою різноманітних

інтернет-ресурсів. За це вони зазнали переслідувань. І змушені були

емігрувати з путінської Росії.

Історія Кубані ХХ століття – це історія етноциду немалої частини

українського народу, який був свідомий своєї українськості, але який

брутально русифікували й продовжують русифікувати. І про це не треба

мовчати…

Визнання злочинів тоталітарного комуністичного режиму проти

українського народу, які відбувалися не лише на території сучасної України,

зокрема було знищено близько 1 млн. українців на території Північного

Кавказу, більшість жертв припало на населення Кубані - Краснодарського

Краю нині Російської Федерації, крім того 63,5 тис. мешканців станиць

Краснодарського Краю було примусово виселено на територію Росії та до

Центральної Азії, має важливе міжнародне значення, відновлення історичної

справедливості є справедливою потребою світового співтовариства, а також

чисельної української діаспори Росії, багатовікові культурно-історичні зв’язки

з представниками якої сходять до епохи Київської Русі та Козаччини, а внесок

в політичний, економічний і культурний розвиток нашої держави заслуговує

схвальної оцінки.

Вшанування пам'яті мільйонів невинно страчених та депортованих людей

є загальнолюдським обов’язком, що повинно запобігти у подальшому

повторенню злочинів проти людства, геноциду, геноцидіальних актів та інших

злочинів направлених проти людства й цивілізації.

Вшановуючи пам’ять мільйонів жертв, тих жахливих і трагічних подій

початку ХХ століття, пропонується вшанувати пам’ять жертв примусового

виселення (депортації) українського населення Кубані в 1932-1933 рр.,

зокрема – населення станиць Полтавська та Уманська Краснодарського Краю

нині Російської Федерації.

2.Загальна характеристика та основні положення акту

Проектом Постанови пропонується установити в Україні 14 грудня Днем

пам’яті жертв депортації українського населення Кубані; відзначити, що

злочини тоталітарного комуністичного режиму проти українського народу

відбувалися не лише на території сучасної України: за наслідками злочинної

політики сталінського режиму було знищено близько 1 млн. українців на

території Північного Кавказу, більшість жертв припало на населення Кубані -

Краснодарського Краю нині Російської Федерації; крім того 63,5 тис.

мешканців станиць Краснодарського Краю було примусово виселено на

територію Росії та до Центральної Азії. Та заявляється, що в умовах триваючої

російської агресії, тимчасової окупації Автономної Республіки Крим і міста

5

Севастополя, окремих територій Донецької та Луганської областей,

переслідування українців, кримських татар та представників інших етносів на

окупованих територіях, штучне заміщення корінного населення в

окупованому Криму, українське суспільство та світова спільнота повинні мати

вичерпну інформацію щодо злочинів сталінського режиму, щоби в

майбутньому дати належну правову оцінку цим злочинам, які знайшли

відображення в тому числі й в політиці сучасного керівництва Російської

Федерації.

3.Стан нормативно-правової бази у даній сфері правового

регулювання

Нормативно-правову базу у даній сфері правового регулювання складає

Конституція України. Прийняття акту не потребуватиме внесення змін до

інших законодавчих актів України.

5.Фінансово-економічне обґрунтування

На момент внесення проект не потребує додаткових витрат з Державного

бюджету України.

6.Прогноз соціально-економічних та інших наслідків прийняття

акту

Прийняття пропонованого проекту Постанови стане визнанням Україною

на державному рівні факт примусового виселення (депортації) українського

населення Кубані в 1932-1933 рр., зокрема – населення станиць Полтавська та

Уманська Краснодарського Краю нині Російської Федерації.

Народні депутати України

ЄАС ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Підписувач:ГОНЧАРЕНКО ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ

Сертифікат: 2B6C7DF9A3891DA10400000038FE09005B013102

Дійсний до: 07.04.2022 23:59:59Апарат Верховної Ради України

№ 338д9/1-2021/394836 від 16.12.2021